Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 14

Російські лідери не спроможні осягнути концепт російськомовного українського патріотизму, хоча він аж ніяк не новий. За радянських часів Петра Шелеста і Леоніда Кравчука, які походили з різних регіонів України (перший був із Харкова, а другий — з Волині) та у роботі й побуті спілкувалися російською, вважали українськими націонал-комуністами, бо вони публічно популяризували українську мову і виступали проти російського шовінізму. Парадоксально, але, як пише Куромія, навіть Володимир Щербицький, чиє ім’я стало ледь не синонімом офіційної русифікації та політичних репресій, у певному розумінні був «палким українським патріотом».

В Україні, як і в інших країнах, мова нерідко слугує маркером ідентичності, але не менш важливим є ставлення громадян до історичного минулого та майбутньої траєкторії розвитку своєї держави. Ідеологи Кремля і російських маріонеток продовжують плекати радянські стереотипи про першість російської мови, славити «великого вождя» Сталіна й експлуатувати міфи «Великої Вітчизняної війни». Водночас вони принижують українську мову як «селянську», «грубу» і непридатну для модерного індустріалізованого світу. Ксенофобія у ставленні до українців далася взнаки при тотальному закритті українських шкіл та медій у Криму та окупованих районах Донбасу. На противагу цьому, більшість російськомовних громадян України не сповідує шовінізму радянського зразка у ставленні до української мови, підтримує десталінізацію та дерадянізацію. Серед них можна зустріти бійців і активістів українських організацій, що вважаються націоналістичними — я неодноразово зустрічав їх під час моїх частих візитів на схід України та до зони АТО. Політолог Сергій Куделя переконаний, що мовний чинник все ж відіграв певну роль на Донбасі: за його спостереженнями, російські маріонетки здебільшого не змогли закріпитися в населених пунктах Донбасу, де україномовне населення становило понад 80%. Утім приклади російськомовних українських патріотів показують, що вплив цього чинника був радше опосередкованим, і він не може розглядатися ізольовано від інших.

Другий міф про конфлікт на Донбасі зосереджений на українському націоналізмі, який здавна був пострахом для царської Російської імперії, СРСР і сучасної Росії. Цей міф прирівнює «українських націоналістів» до «нацистських колабораціоністів», а термін «фашист» застосовує щодо послідовників будь-яких політичних поглядів, які виступають проти панування Росії над Україною. У Радянському Союзі «буржуазними націоналістами» могли оголосити націонал-комуністів, як-от Івана Дзюбу, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», або ліберально-демократичних дисидентів з Української Гельсінської групи. У путінській Росії ярликом «фашизм» позначають безліч різних явищ і суб’єктів — від критики влади, підтримки НАТО, США і України до недопуску російських спортсменів, які вживали допінг, на Олімпійські ігри. Сучасний американський політолог Річард Саква так само перебуває в полоні кремлівської системи координат, характеризуючи всіх українських політиків, які бачать майбутнє своєї країни в об’єднаній Європі, до «націоналістів» і «фашистів». Він стверджує, зокрема, що «радикалізована українська націоналістична еліта» контролює Верховну Раду. Насправді ж українська націоналістична правиця не могла похвалитися значними показниками електоральної підтримки: лише одного разу, 2012 року, виборчий список націоналістів подолав прохідний бар’єр до парламенту.