Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 114
Тарас Кузьо
Антисіоністські публікації не припинилися і після того, як у 1985 році до влади прийшов Ґорбачов, оскільки їхніх авторів надалі підтримували російські націонал-більшовики в лавах КПРС, у Спілці письменників РРФСР та офіційних російських радянських газетах і журналах. У радянській Україні публікувати антисіоністську літературу дозволяв у часи свого сімнадцятирічного правління очільник КПУ, протеже консервативних радянських лідерів Володимир Щербицький.
Радянський антисіонізм залишив незгладимий слід у свідомості малоосвічених робітників Росії та України, які виношували гнів щодо свого «начальства» (безпосереднього керівництва, але також і олігархів, євреїв, західного капіталу, Міжнародного валютного фонду тощо). Кого б вони мали винуватити в тому, як живуть — КПРС, євреїв, Захід, чи, може, самих себе за те, що терпіли брутальну манеру поводження з ними? Завжди було зручніше звинувачувати когось іншого. Так само, як радянська антисіоністська пропаганда спрямовувала гнів невдоволених радянськими правлячими елітами у бік євреїв та Заходу, сучасні російські ксенофоби провину за усі лиха Росії покладають на Захід, НАТО та українських «фашистів».
Радянська антисіоністська пропаганда зображувала євреїв паразитами, які ніколи не створювали нічого путнього; вони були піонерами світового капіталізму і перебували на передовій антикомунізму, вони гостро ненавиділи російську культуру. Наприкінці 1980-х років вплив радянської антисіоністської пропаганди можна зауважити у постанні товариства «Пам’ять», сучасного втілення чорносотенного Союзу російського народу, підтримуваного КДБ. Підставовим документом ідеології «Пам’яті» стали «Протоколи сіонських мудреців», фальшивка, виготовлена у надрах царської таємної поліції («охранки»). «Пам’ять» поглибила і розширила антисіоністську пропаганду 1970-х — першої половини 1980-х років, наголошуючи на глобальному пануванні сіонізму як агента імперіалізму та показуючи, «наскільки потужною силою антисемітизм був у СРСР». На відміну від властей, які маскували свій антисемітизм, «Пам’ять» займала відкрито юдофобські позиції.
Антисіоністські пропагандисти ганили огидними ксенофобськими лайками «відмовників» (євреїв, які безуспішно домагалися права на еміграцію з СРСР). Віталій Портников згадував, як наприкінці 1980-х років секретар московського міського комітету комсомолу сказав йому, що «євреї хоча б виїжджають, а українці хочуть знищити нашу велику країну». Євреїв та українців і тоді, і пізніше вважали антиросійськими та антирадянськими баламутами на утриманні Заходу.
Владімір Бєґун, відомий антисіоністський пропагандист, був типовим націонал-більшовиком, якому скрізь ввижалися сіоністські змови та контрреволюційні зазіхання євреїв, які прагнуть світового панування. Бєґун стверджував, що єврейські погроми кінця XIX — початку XX століття були історично виправдані, адже їх влаштовували росіяни, які протестували проти багатств, накопичених «єврейськими гнобителями» завдяки експлуатації. У 1977 році офіційне радянське російсько-націоналістичне видавництво
