Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 225

Боротьба за українську столицю взимку 1918 р. також не обійшлася без участі моряків-чорноморців. Вони брали участь у боях по обидва боки барикад. Ще 9 листопада із Севастополя до Києва на підтримку Центральної Ради відбув Окремий морський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного під командуванням мічмана Якима Христича (612 вояків). Матроси куреня брали участь у придушенні більшовицьких заворушень у столиці, зокрема повстання на «Арсеналі». Майже всі вони загинули у боях з червоними військами Муравйова. У той самий час загін збільшовичених моряків на чолі з матросом Андрієм Полупановим наступав на Київ у складі «1-ї революційної армії Південного революційного фронту для боротьби із контрреволюцією». Після захоплення Києва 8 лютого Полупанов став військовим комендантом української столиці.

В окупованому більшовиками Криму розгорнувся маховик червоного терору проти офіцерів, чиновників, заможних громадян та представників кримськотатарського національного руху. За два місяці жертвами масових вбивств стали кілька тисяч кримчан. Свідки цих кривавих подій назвали їх «Варфоломіївськими ночами», однак більшого поширення набув русифікований варіант назви: «єреміївські ночі». Серед багатьох інших 23 лютого більшовики розстріляли Номана Челебіджи-хана, якого до цього близько місяця утримували в ув’язненні. У національних окраїнах колишньої імперії червоний терор початку 1918 року часто набував не класового, а етнічного характеру: у Криму страждали кримські татари, у Києві — українці, у Баку — азербайджанці і так далі.

Декларація незалежності УНР та укладення нею Брестського договору із Центральними державами стали запорукою українського контрнаступу. У березні після повернення Центральної Ради до Києва спільні військові операції українських та австро-німецьких військ продовжилися. Союзні армії діяли окремо під власними командуваннями, лише зберігаючи між собою оперативний зв’язок. 19 березня 1918 року більшовики проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриду, сподіваючись, що «республіканський статус» вбереже півострів від німецького наступу. Однак радянська Таврида проіснувала недовго.

Як вже було зазначено, Центральна Рада відмовилася від територіальних претензій на Крим у листопаді 1917 року. Однак відтоді ситуація істотно змінилася. УНР проголосила незалежність, і тепер вже не передбачалося, як раніше, що Крим і Україна будуть суб’єктами єдиної федеративної держави. Утвердження ворожого політичного режиму на півострові загрожувало південним кордонам України, позбавляло свободи дій в акваторії Чорного і Азовського морів. Події зими 1917/18 років яскраво засвідчили цю банальну істину. Тому українське керівництво переглянуло своє ставлення до самовизначення Криму і розпочало боротьбу за приєднання півострова. Центральна Рада оприлюднила ухвалений ще 14 січня закон, у якому проголосила суверенітет УНР над військовим і торговельним Чорноморським флотом і порушила перед Центральними державами питання про статус Кримського півострова. Проблема полягала у тому, що Німеччина не визнавала прав України на Крим, посилаючись на III Універсал Центральної Ради.