Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 219

Другий прихід більшовиків та їхніх союзників до влади в Україні ознаменувався масовими арештами та фізичним знищенням «ворожих класів». На той час союзниками більшовиків в Одесі були комітети Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) та Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів) Херсонщини і Таврії (боротьбистів), які також підтримували політику терору.

Четвертого травня одеська газета «Известия» під рубрикою «Деятельность Чрезвычайной комиссии» опублікували список розстріляних осіб у другій половині квітня 1919 р. згідно з постановою Одеської Надзвичайної комісії (ОНК) для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою. Список містив прізвища, імена, по батькові 26 осіб, серед яких було три жінки, із зазначенням підстав їхнього розстрілу. Більшість звинувачень були стандартного характеру: за членство в «Союзе русского народа», за належність до Добровольчої армії та за шпигунство на її користь, за належність до багатьох контрреволюційних й монархічних організацій.

Протягом травня—червня газета «Известия» чотири рази друкувала списки розстріляних осіб, які разом нараховували 49 осіб. Переважно всі вони були обвинувачені у контрреволюційній діяльності. Скажімо, С. Комірного було оголошено «запеклим контрреволюціонером, який прославився нещадним переслідуванням робітників та професійних організацій, був прислужником австро-німецьких жандармів й імперіалістів Антанти».

Наприкінці червня в Одесі відбувся пленум ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, проведення якого збіглося із захопленням Харкова, Полтави, лівобережної частини Катеринослава військами Добровольчої армії. Реакцією на ці події став пункт резолюції пленуму, у якому містився заклик «посилити червоний терор проти контрреволюції, яка піднімає голову». Перший губернський з’їзд рад робітничих і селянських депутатів, який проходив в Одесі в середині липня, прийняв без обговорення резолюцію, яка закликала ОНК відповісти «на виклик білих червоним терором й за кожну голову робітника й селянина знищити сто голів ворогів робітничо-селянської влади». Таким чином, проведення червоного терору стало офіційною політикою радянської влади. Протягом липня ОНК провела п’ять масових розстрілів, під час яких 38 осіб було страчено «на підставі червоного терору». Серед загиблих були О. Рогоза (колишній військовий міністр гетьманського уряду), С. Левашов (колишній ректор Новоросійського (Одеського) університету), Б. Штейнгель (син відомого громадського діяча) та багато інших відомих у місті осіб. Останньому інкримінували участь у переговорах між Директорією та французьким командуванням в Одесі, що несли «значну загрозу більшовицькому рухові».

Проте далеко не всіх влаштовувала політика радянської влади, особливо стосовно масових розстрілів. Для влади особливо болісними стали заворушення на заводі РТПіТ та в залізничних майстернях, робітники яких відкрито виступили проти економічної політики влади та червоного терору. Виступи робітників не зупинили страти, розстріли тривали як мінімум двічі на тиждень майже до останнього дня радянської влади у місті. Але після цих подій газета «Известия» списки розстріляних вже не публікувала, а, навпаки, було надруковано список осіб, яких звільнили, причому і на «прохання робітників та селян» також.