Читать «Кістяк з Чорнобиля» онлайн - страница 32
Антін Мухарський
Кістяк, що до того чемно світився в темряві срібною хмарою, піднявся із землі, з хрустом розправивши кісточки.
«Вчора він отримав змогу матеріалізувати в собі дух своєї матері, яка померла тридцять три роки тому. І це я вважаю тріумфом, бо відтепер нам відкрита дорога до опанування таємниці вічного життя!»
Серед присутніх уже була здійнялась овація, яку Педро-Кончітто перервало рішучим рухом тоненької рученьки:
«Але ми не збираємось на цьому зупинятись! Бо зараз упритул наблизились до апогею нашого грандіозного експерименту. Адже в разі успіху з людьми ми в швидкій перспективі зможемо матеріалізувати наших предків — могутніх Атлантів. Бо інколи, згадуючи потугу і красу їхньої цивілізації, нам сумно дивитися на самих себе. Тому основне завдання цих випробувань — знову повернути нам той первісний вигляд, коли пращури були могутніми красенями-велетнями, а не, гм-м-м-м, такими, як ми — універсальними солдатами веселкового всесвіту!»
Глава шоста. ЧОЛОВІЧА ТАЄМНИЦЯ
Шлях до бабиного городу Кістяк Кость міг пройти із заплющеними очима, якби вони в нього були. Адже він бачив увесь навколишній світ лише внутрішнім зором, підсвічуючи дорогу власними кістками.
«Не хвилюйся, це не страшно… — напоумлював трохи сполоханого Михася. — Чесно кажучи, я не в захваті від цих інопланетних експериментів, на які погодився лише для того, аби мама знову могла побувати в рідній хаті. Срібна Муха була щаслива. Та й мені приємно, що сім’я хоч у такому вигляді, але возз’єдналася. Я нарешті подивився на світ маминими очима. Побачив усі земні кольори, відчув запахи, почув звуки. Життя прекрасне! Люди, на жаль, не вміють цінувати кожну його мить, поки живі. У мене всі ці почуття майже відсутні або трансформовані в якісь флюоресцентні кольори чи химерні звуки невпинної какофонії. А іноді так хочеться почути спів справжнього солов’я чи вдихнути аромат квітучого саду. Ну ось ми і прийшли».
Зупинившись біля золотої драбини, Кость наказав малому дертися нагору. Сам заторохтів кістками слідом.
«Виявляється, вони готували з мене провідника, чекаючи, поки кістяк завдяки безперервному опроміненню перетвориться на таку собі протоплазму, що набуде здатності матеріалізовувати будь-які духовні субстанції. А тепер беремося за руки і на раз, два, три одночасно вступаємо в промінь. Ти перед цим маєш загадати бажання, про яке мрієш понад усе. Готовий? Три, чотири…»
«Ти ж казав на раз, два, три…» — зауважив Михась.
«Нема різниці... крокуймо!»
*****
«Привіт, Михасю. Я так довго на тебе чекав», — здалека почув хлопчик батьків голос.
«Тату?!»
«Так, синку, це я».
«Ти живий?»
«Звичайно. Ми ж домовилися з тобою зустрітися саме тут. Пам’ятаєш, як одного дня ми дерлися на цю гору високими сходами?»
Михась умить згадав, як наприкінці тривожної весни вони з батьком, мамою та сестрою гуляли Андріївським узвозом. Наступного дня тато вирушав на справжню війну.
