Читать «Серед темної ночi» онлайн - страница 97
Борис Дмитрович Грінченко
Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки її могилку цiлує сонце. Воно свiтить ясно i добрим i злим; свiтить i на її могилку, i Романовi в далекому Сибiру, i тим, що вiдбувають кару за його мордування, i тим, кого судять, i тим, хто судить. Сяє однаково i над хатами, i над городянськими будинками — скрiзь, де люди зробили собi' з широкого й ясного свiту тiсний свiт неволi й темряви, звiрячої боротьби за шматок хлiба, за право жити, там, де щедра рука могучої природи розлила багатство життя i способiв до життя i де люди силкуються всiма можливими заходами завдати один одному якомога бiльше муки, неволi й кривди.
Думки про це не покидають i Зiнька.
Сумно тепер у Сивашевiй сiм'ї.
Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатiє. Старий батько згорбився, бiлий як молоко зробився, за малий час зовсiм постарiвся. Осумнiв i Зiнько i, вкупi з батьком та з матiр'ю, часто згадує i Левантину бiдолашну, i безщасного Романа, що блукає в холодному Сибiру, нудьгуючи за рiдним краєм. I думає Зiнько про те, чи то божа воля, чи то люди самi такий лад промiж себе завели, що як кому так i гарно серед його жити, а як кому дак нiяк не можна. I треба б, щоб краще зробити, та як?
Думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всiм чесним душам, усiм благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здiйснити людське щастя…
