Читать «Серед темної ночi» онлайн - страница 96

Встає оборонець. Вiн сам (думкою) замалим не цiлком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвинувачених, але має обороняти їх i говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.

Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить. Левантина говорить тiльки:

— Я нiчого не знаю… Я нiчого не робила… — I змовкає плачучи.

Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча Романа й помордовано, але за це виннi вiдбудуть належну кару, а присяжних це мордування не повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не єсть обвинуваченому кара, бо воно беззаконне, через те його не можна рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.

Виходять присяжнi, суд, з половини й публiки. Роман та Левантина зостаються там, де й були, i коло їх два солдати з шаблями.

Левантина сiдає знеможена. Вона нiчого не зрозумiла з усiєї цiєї судової справи. Розумiла тiльки, що їх хочуть покарати. Але вона сидiла в тюрмi, i там уже їй розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i пiдуть у свою хату.

Вона має ждати присуду.

Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у тюрмi. П'ять довгих страшних мiсяцiв…

Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати її вiд людей за те, що схотiв допомогти людям.

Левантина вiдбувала її за це.

Вона все життя вiдбувала кару.

Малою — як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.

Дорослою сиротою — тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бiйки, лайки i того, що гiрше за все це.

Коханкою — вiддавши все тому, хто занапастив її.

А нарештi тепер — схотiвши оборонити людей вiд ворожого заходу.

Це був кiнець i вiнець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй пiснi її змученого життя.

Найвища i остання…

Гостро вдарив дзвоник.

Сповнилась свiтлиця людьми.

Ввiйшли присяжнi.

Вони обвинуватили Романа, а Левантину… Вони були добрi: всi, опрiч одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли її, помилували…

Але що їй з того?

Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро дiйшла до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи своє тiло й душу п'ять мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i вже не звелась на ноги нiколи. Зiнько, приїхавши по неї з села, не побачив навiть її могилки.

Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.

Нi один сонячний промiнь не осяяв їй обличчя в час смертний.

Нi одна рiдна щира рука не стиснула їй руки.

Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як i вона… хоч i не таких прекрасних i чистих душею.

Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня покривдженого людського життя.

Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню, сховалося в землi пiд невеличкою могилкою на острожному кладовищi.