Читать «Серед темної ночi» онлайн - страница 2

— Чого ж це ти, небоже, — питав його дядько Охрiм, — не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

— Такоє дєло случилось, — одказував Роман. — Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

— О, це добра служба, — триста рублiв! — озвався свят Манойло. — А яка ж то служба?'

— А така — швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi — думаю — яв свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.

— I добре зробив, синку, — сказала мати, — бо й нас iзвеселив.

— Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.

— Та я з дорогою душею, — всмiхнувся Пилип, — аби сини!

— Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим, одказав Роман.

— Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, — озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!" Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнiєвi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат ламає язика.

А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр.

Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди, добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi, — i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двоє дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.

— А, дiвчата! — гукнув Роман. — Нада й їм празник устроїть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик, — кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин, — получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!