Читать «Серед темної ночi» онлайн - страница 14

— Позвольте, я не послишав, як ви сказали… — припинив його Роман.

— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.

— Позвольте, не вспiшусь.

Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати.

— Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

— Нi, до молотилки не _хочу.

— I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi!

Роман вийшов зажурений i сердитий.

У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн зайшов у монополiю, купив горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi.

Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла в скриню, довго там щось перекидала аж на днi, а тодi витягла якийсь вузлик. Звiдтiля вив'язала карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому.

— _ На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба.

— От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене — не так, як батько.

— Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а то буде в вас гнiв та сварка з батьком та з Денисом.

— Ходив уже в їкономiю.

— А що ж?

— Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну — невозможно для мiня человєка прогнать.

— Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?

— Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на небольшом разстоянiї.

А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями. Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн тiльки в крамницю до його заходив, а далi й додому, — раз навiть обiдати його зоставлено. їли добре, — через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло Григорович, i його жiнка Агафiя, i дочка їх Горпуша, дiвчина рокiв дев'ятнадцятьох. Сучковi Роман розказував, що вiн поки так собi, нiчого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю заводити, i натякав, що в нього є на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився _ще Роман i з дяком та з якимись "служащими" на залiзничнiй станцiї. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залiзницi жандарма, — хотiв ще туди податися; але на тi посади брано тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив, тiльки посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що вловить, приносив матерi, а вона йому варила юшку, — "вухою" вiн її звав, — або пекла рибу в сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в неї грошики, i мати справдi йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Вiн їй розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось уже вiн матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там ви-гадував.