Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 234

А на роль такого собі цапа-відбувайла в польсько-турецьких конфліктах, на якого і звалили всю провину за козацькі «свавілля», призначили вже на той час покійного запорозького гетьмана Яцька Нероду-Бородавку. Начебто він був не лише ініціатором виправ запорожців на Чорне море, але й саме за це нібито колишній гетьман наклав життям, будучи скараним на смерть своїми ж побратимами. Запропонована версія, звичайно ж, виглядала не надто переконливо. Утім, за умов, що склалися, цього виявилося цілком достатньо для того, аби показово вдовольнити гординю Османів. Або ж принаймні створити підстави для збереження власного обличчя перед своїми ж підданими.

За умовами Хотинського миру 1621 р., війна припинялася, кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією встановлювався по річці Дністер. Кримське ханство й Оттоманська Порта зобов’язувалися не нападати на українські та польські землі Корони. У свою чергу Річ Посполита, за Хотинським миром, віддавала васалу турецького султана — Молдавському князівству — місто Хотин з округою та його грізною фортецею, а також брала на себе зобов’язання заборонити козакам здійснювати судноплавство по Дніпру та не допускати надалі походів запорожців на кримські й турецькі володіння.

Війна 1621 р. стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. За її результатами повага до козаків у республіці зросла неймовірно. Їх порівнювали з античними героями, взірцями військової доблесті, звитяги й патріотизму. Людей, яких ще нещодавно таврували не інакше, як розбійниками, тепер називали головними рятівниками спільної вітчизни.

Козацько-татарська співпраця 1620-х рр.

Наявна в середовищі кримських татар традиція передбачала обрання на ханство найстаршого з-поміж дієздатних на момент виборів представників династії Ґераїв. Зазвичай, таким претендентом виступав не старший син колишнього хана, а його брат. Аби мати змогу відігравати активну роль у справі заміщення трону і зводити на ханство лояльну до Османів особу, за наполяганням Порти в Туреччині завжди знаходився хтось із синів діючого хана (чи навіть декілька відразу). Робилося це нібито з метою навчання і належного виховання принца. Насправді ж принцип виступав як такий собі мобільний кандидат для швидкої заміни кримського правителя, якщо він переставав влаштовувати султана та його оточення. Османи активно послуговувалися цією можливістю, не даючи змоги своїм васалам аж надто довго засиджуватися на троні та зміцнювати свої позиції на півострові й таким чином менше залежати від Високої Порти.