Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 230

Хотинське побратимство козаків і «ляхів»

Стосунки Речі Посполитої та Османської імперії на початок 1620-х рр. загострилися до вкрай небезпечної межі. Причиною цьому були різні обставини: грабіжницькі набіги на українські воєводства османських васалів — кримських і ногайських татар, нищівні удари козаків у відповідь по кримським і турецьким землям. Вельми дратувало Високу Порту й втручання магнатів з коронних та українських воєводств Речі Посполитої у внутрішні справи придунайських князівств — Молдавії, Волощини й навіть Семигороддя (Трансільванії), які перебували під протекцією султана.

І вже навесні 1620 р. в Стамбулі питання щодо організації походу на «Лехістан» було вирішене остаточно. На чолі походу мав особисто стати султан Осман II. Але перед тим, як іти на «Лехістан», головним силам Османів у Придунав’я було направлено частини військ на чолі з Іскандер-пашою з метою повалення молдавського господаря Гаспара Граціані, що скомпрометував себе в очах дивану союзницькими стосунками з Варшавою. У розпорядженні господаря було лише декілька тисяч вояків, і він, усвідомлюючи фатальну неминучість суворого османського покарання, у розпачі благав Варшаву про негайну військову допомогу.

Великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський мав у своєму розпорядженні також не надто великі сили — всього лише близько 5 тисяч жовнірів. Щоправда, на підході була ще одна частина коронних військ під орудою польного гетьмана Станіслава Конецпольського й князя Самійла Корецького. Граціані слізно закликав Жолкевського активно використовувати козацьку потугу, що так гучно заявила про себе в походах на османців у попередні роки та десятиліття. Утім, Жолкевський напередодні походу зверхньо заявив: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі, альбо свині пасти». «Гриці» також не надто поспішали гетьману на допомогу, добре пам’ятаючи його немилосердя під час сумнозвісної солоницької різанини 1596 р. На сполучення з коронною армією прибуло лише трохи більше тисячі козаків-реєстровців. Кількість просто-таки мізерна, якщо порівняти з реальними можливостями Війська Запорозького.

Наслідком самовпевнених дій Жолкевського став жахливий погром коронної армії під Цецорою у вересні 1620 р. Під час якого сам Станіслав Жолкевський загинув, а його син Ян, польний гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Миколай Потоцький, Януш Тишкевич, Самійло Корецький — потрапили до полону.

Коли у Варшаві довідалися про трагічний кінець коронної армії на цецорських полях, вся увага послів сейму була зосереджена винятково на справах організації оборони вітчизни. У контексті пошуків шляхів виходу зі скрути принципово нового звучання набувало й ставлення політичної еліти держави до «козацької проблеми». І якщо раніше для значної частини коронної шляхти та королівського уряду козацтво справді асоціювалося винятково з терміном «проблема», то тепер це був важливий ключ до вирішення справді нагальної державної проблеми.