Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 222

Успішно подолавши тривалу мандрівку, запорожці смерчем налетіли на цілком безпечні османські міста й села південного берега, включно з Трапезундом (Трабзоном). Згідно з описом сучасника, турецького історика Наїма, козаки «напали на фортецю Синоп, розташовану на березі Анатолійському... здобувши тутешній старовинний замок, вирізали залогу, пограбували та спустошили доми мусульманські й під кінець спалили ціле місто так, що той прегарний і чудовий осідок обернувся на сумну пустелю». Крім того, знищили арсенал, спалили турецькі кораблі й галери.

Коли султану доповіли про нечувану зухвалість «невірних», він, розлютившись, наказав повісити великого візира. І лише заступництво за нього султанші й доньки правителя, врятувало життя високому урядовцю. Навздогін запорожцям з Акермана та Стамбула було вислано турецькі кораблі під началом Алі аги.

Намагаючись перехитрити ворога, козаки розділились на дві окремі групи. Одна з них, висадившись на берег на схід від дніпровського гирла, спробувала перетягти чайки суходолом і в такий спосіб уникнути турецької засідки. Але потрапила під напад татарського війська, зазнала людських втрат і втратила частину здобичі. Друга частина з боями проривалась на Низ через Дніпровський лиман. Тут теж козаки зазнали чималих втрат. Близько двадцяти низовиків потрапили в полон, і їх за наказом султана було передано для розправи родичам постраждалих під час трапезундського погрому.

У Варшаві повідомлення про чергові свавілля козаків зустріли вкрай нервово, і це й не дарма, адже султан відразу поінформував короля про своє тверде бажання вислати «трохи війська» в Україну для нищення козаків. І хоч він і запевняв, що похід аж ніяк не скерований проти короля і Речі Посполитої, перспектива появи в межах своєї держави османських військ аж ніяк не тішила.

Рання осінь 1615 р. завадила туркам реалізувати свої наміри. А навесні наступного року козаки спробували повторити свої геройства, але вже не на пограбованому раніше Анатолійському узбережжі, а в околицях султанської столиці. Козацька флотилія, що налічувала не менш як 80 човнів, прибилася під Стамбулом, спаливши тамтешні порти. Дим від запаленої запорожцями пожежі захопив султана в той час, як він перебував на полюванні. Відправлена ним на розправу з нападниками флотилія наздогнала їх поблизу гирла Дунаю. Утім, несподіваний абордаж козаків застав турків зненацька. У неволю потрапив навіть їхній адмірал (каптан-паша), котрий від отриманих перед тим ран невдовзі помер. А захоплені турецькі галери козаки привели під Очаків і тут їх на глум спалили на очах у сторопілої очаківської залоги. Після цього черга дійшла й до околиць міста.

Обурений такою зухвалістю, султан Ахмед І вислав на українські землі Кримську Орду, яка пройшлась Поділлям і Волинню. Це вельми образно й не без гіркої іронії описував згодом Зиґмунт III: «По лікоть миючи руки в нашій крові, пустошачи все вогнем і мечем й ніде так і не побачивши на очі піднесеної проти неї зброї». Незважаючи на заклики короля, шляхта так і не спромоглася організувати ефективну протидію нападникам. Як гірко констатували сучасники цих трагічних подій, ординцям, що напали на українські землі, «рук до збирання і лика для в’язання (бранців) не вистачало». Кримський хан за результатами свого набігу надіслав королю зловтішний відгук про пророблену Ордою «роботу»: під час походу знищено 200 міст і містечок, кожному татарину дісталося по 8—10 невільників, «а про кількість худоби ніхто й не знає, крім самого Бога». Турецькі ж сановники, відбудовуючи фортеці над Бугом і Нижньому Подніпров’ї, глумливо вимагали від короля продовольства та будівельних матеріалів. Зважаючи на той факт, що в Речі Посполитій палахкотіло полум’я чергового рокошу неоплаченого найманого війська, Зиґмунт III був змушений «проковтнути» й цей глум мусульман. Адже в розпорядженні гетьмана Жолкевського було всього лише... триста вояків.