Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 200

Неабияке значення у справі відновлення домінування католицької церкви в Європі мало заснування 1534 р. Ордену єзуїтів («Товариства Ісуса»). Товариство поєднувало несамовиту побожність і войовничість життя свого засновника баска Ініго Лопеса де Рекальде (св. Ігнатія Лойоли, 1491—1556). Єзуїтське місіонерство призвело до підриву релігійної толерантності, що доти панувала в Речі Посполитій. Прикладом радикальної релігійної нетерпимості стала діяльність Миколая Криштофа «Сирітки» Радзивілла (1549—1616), нащадка одного зі стовпів Реформації на теренах Великого князівства Литовського Миколая Радзивілла Рудого. Перейшовши під впливом єзуїта Петра Скарги в католицтво, він почав із ревністю неофіта нищити все те, що з такими трепетом створювали його батьки: зачиняв протестантські молитовні будинки, палив книги, ліквідовував друкарні.

Як у цілій Європі, так і в Речі Посполитій єзуїти активно втручалися в державні справи. Цьому чимало сприяла політика ревного вихованця єзуїтів Зиґмунта III Вази. Будучи завзятим католиком за вихованням і переконаннями, король нехтував потребами збереження релігійної віротерпимості в державі, вищі посади й королівщини надавав переважно католикам. Щоправда, на відміну від багатьох європейських католицьких держав, на теренах Речі Посполитої інквізиція не діяла, що дало дослідникам підстави назвати її «державою без вогнищ». А ще величезна й вельми строката за етнічними показниками Річ Посполита тривалий час залишалася своєрідним острівцем релігійної толерації, на якому загалом мирно уживалися католицькі, православні, юдейські, мусульманські, лютеранські й кальвіністські громади.

Берестейська церковна унія

Проблема релігійного порозуміння між православним і католицьким віросповіданнями на землях України й Білорусі вперше постала ще наприкінці XIV ст., коли внаслідок укладення Кревської унії були об’єднані під владою одного монарха поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння в цьому питанні стала ініціатива митрополита Київського Ісидора, який на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання Східної і Західної християнських церков. Рішення Флорентійського собору залишились нереалізованими, проте як прецедент і теологічне підґрунтя були згадані у другій половині XVI ст., в умовах загострення міжконфесійних взаємин у часи Контрреформації.