Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 182

Учасники конфедерації обов’язково формулювали «акт конфедерації», де викладали свої скарги й висловлювали бажання, виконання яких вони домагались. За укладанням акту йшло виголошення присяги на вірність задекларованим принципам і готовність боротись за їх виконання аж до самої смерті. Формальне розв’язання конфедерації відбувалось або за умови виконання висунутих прагнень, або після збройної поразки конфедератів. На практиці рокош був не чим іншим, як узаконеною формою громадянської війни. Утім, шляхетські ідеологи завжди проводили чітку демаркацію між конфедерацією, як легальною процедурою вияву непокори, та ребелією — процедурою, що не узгоджувалась з існуючими правовими нормами.

«Шляхтич без уряду — як пес без хвоста»

У Речі Посполитій ще з долюблінських часів склалась доволі струнка ієрархія так званих земських (місцевих) урядів. Усі земські уряди можна умовно поділити на кілька груп. Найвпливовішими й найпочеснішими урядами були так звані дигнітарські (від латинського dignitas — гідність) посади — воєводи й каштеляна. Воєвода очолював шляхетське ополчення воєводства, виконував суддівські функції щодо окремих груп населення (наприклад, євреїв), наглядав за дотриманням правил торгівлі, веденням господарства, а також головував на елекційних сеймиках, що скликались для обрання на вакантні земські уряди. На саме воєводство претенденти не обиралися на місцевих сеймиках, а призначалися королями чи обиралися на вальних сеймах. На українських землях уряд воєводи вперше з’являється 1432 р. у Руському воєводстві, згодом 1435 р. в Подільському. За кожним воєводою у сенаті було закріплене відповідне місце: київський воєвода посідав 13-те місце, руський — 15-те, волинський — 16-те, подільський — 17-те, брацлавський — 32-ге, чернігівський — 36-те (всього ж на 1569 р. воєводств було 34, а згодом — 37). Як правило, воєводами в українських воєводствах Речі Посполитої були представники впливових князівських і магнатських родин — Острозьких, Вишневецьких, Заславських, згодом — Потоцьких, Конецпольських, Чарнецьких.

Другим за впливовістю місцевим урядником був каштелян. Поява інституту пов’язана з існуванням посади коменданта центрального замку воєводства чи землі. Спочатку до компетенції каштелянів входили функції збирання натуральних податків із військово-служивого люду, яке підлягало урядові замку, командування замковою залогою, розслідування злочинів і покарання злочинців. З часом повноваження каштелянів були суттєво обмежені й вони переважно допомагали воєводі збирати шляхетське ополчення, а за відсутності воєводи виконували його обов’язки. Як і воєвода, щасливий номінант на каштелянство автоматично ставав сенатором Речі Посполитої. Отож каштелянами в Україні ставали представники родів князів Заславських, Вишневецьких, Сангушків, панів Семашків, Гойських. Варто зауважити, що серед каштелянів існував поділ на «більших» («кріслових»), які на засіданнях сенату сиділи на почесних місцях у кріслах, та «менших» («дронжкових»), які розміщувалися на лавах.