Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 172

Утім, у бурхливих сеймових дебатах 1569 р. представникам України-Русі не випало відіграти якоїсь помітної ролі. Чи не головною причиною пасивної поведінки української аристократії в Любліні було те, що вона, на відміну від опонентів з Литви, не вельми опиралася очікуваним змінам. Усвідомлюючи зовнішньополітичну слабкість Великого князівства, яка на українських землях ставала особливо відчутною під час кожного нового вторгнення татарських орд, українська еліта пов’язувала плани посилення обороноздатності краю саме з Польською Короною — державою, яка у військовому та економічному плані була безперечно більш потужною, аніж Литва. Крім того, українську знать на той час пов’язували з польською шляхтою й не поодинокі економічні чи родинні інтереси. Досить промовистим у цьому сенсі є приклад найвпливовішого на Русі князя Костянтина-Василя Острозького, одруженого з Софією, донькою польського магната, великого коронного гетьмана Яна Тарновського. Щоправда, виряджаючи чоловіка на сейм до Любліна, Софія напучувала його не зважати на те, що вона полячка, і під час ухвалення свого рішення щодо підтримки чи не підтримки унії керуватись винятково власним сумлінням, своїм княжим гонором і славою своїх предків.

І дійсно, на сеймі князь, з одного боку, утримував дистанцію з литвинами, а з іншого — показував зверхність до поляків. І коли магнати з Литви, демонструючи свою незгоду з польським варіантом унії, потай залишили Люблін, князь Острозький, так само як воєвода троккайський Стефан Збаразький, не наслідував їхній приклад. Князь Острозький не з’явився на домовлену на 3 березня зустріч із королем, пояснюючи свій учинок тим, що він не є уповноваженим презентувати позицію цілого Великого князівства. Наступного дня київський воєвода пропустив засідання сенату, вдаючи із себе хворого, і, щоб уникнути неминучих у такій ситуації неприємних пояснень, надвечір 6 березня виїхав з Любліна в маєтності дружини до Тарнова. Проте зробив це не настільки демонстративно, як литовські магнати, гучно грюкнувши дверима. Острозький запевнив короля, що повернеться до Любліна на перший його заклик.

Проголошення акту інкорпорації до Корони Підляшшя і Волині потребувало підтвердження тамтешньої місцевої шляхти. Й оскільки остання не поспішала це робити, Зиґмунт II Август під натиском ревних прибічників унії 8 березня видав універсали, закликаючи під острахом втрати урядів і маєтностей негайно прибути для складання присяги королю. Остаточним терміном прибуття до Любліна шляхтичів з Підляшшя було визначено 26 березня, а для більш віддаленої Волині — 3 квітня. Проте у визначений час присягу склали лише декілька шляхтичів з Підляшшя — Косинський і Буйна. Решта шляхетського загалу вичікувала.

Не завершивши через нехіть підляської і волинської шляхти та магнатерії справи правового закріплення інкорпораційних актів у визначені раніше терміни, король назвав 14 травня останнім днем прибуття урядників і шляхти на сейм до Любліна А для того, щоб схилити шляхетський загал новоінкорпорованих українських земель до позитивного для короля і Корони Польської рішення, Зиґмунт II Август показово покарав за ігнорування його наказу двох найвищих достойників Підляшшя — Василя Тишкевича і Григорія Тризну, позбавивши їх відповідно урядів підляського воєводи та підляського каштеляна.