Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 169

Проте ейфорія, що запанувала в Москві, виявилась трохи передчасною. Новий великий магістр ордену Ґотґард Кетлєр звернувся за підтримкою до свого більш потужного сусіда — великого князя литовського, і 31 серпня 1559 р. Орден перейшов під протекторат Зиґмунта II Августа. А коли й цього виявилось замало, 1561 р. магістр склав великому князю присягу вірності уже як його васал-ленник. За це він отримав у дідичне правління Курляндію і Земґалію (Семиґалію), на території яких постало ленно залежне від великого литовського князя (котрий одночасно був і польським королем) Курляндське герцогство. Таким чином орден припинив своє існування, а на його руїнах постала світська держава під протекторатом Зиґмунта II Августа. Тож Москва, замість близької перемоги, отримала потужного супротивника. Утім, така перспектива не вельми збентежила самовпевненого Івана IV. На повідомлення Зиґмунта II Августа про складання Кетлєром присяги вірності, а отже, неактуальності московських претензій до колишнього суверенного правителя ордену, цар відповідає вимогою... повернути йому Київ, Волинь і Поділля — «отчини його предка, святого Володимира»...

Початковий етап війни з Москвою для Великого князівства Литовського складався не надто успішно. 1562 р. царські полки, вступивши на білоруські землі, спустошили волості навколо Дубровни, Мстиславля, Орші, Кописа, Вітебська і Шклова. У середині лютого наступного року захопили важливий стратегічний форпост Великого князівства — Полоцьк. Під враженням цих поразок у князівстві актуалізується ідея укладення реальної унії з Королівством Польським. Персональна унія, через особу спільного монарха, існувала вже давно, але за тих складних умов, що склались на початок 1560-х рр., виявилась не настільки ефективною, як цього хотілось.

Чи не вперше про таку перспективу публічно заговорили учасники конфедерації, яку утворили під Вітебськом 1562 р. закликані великим князем до участі в посполитому рушенні шляхтичі з литовських і білоруських земель. Зіткнувшись із загрозою московського завоювання, шляхтичі вимагали від великого князя скликати спільний із польськими послами сейм, аби на ньому конституювати унію двох держав. Крім об’єднання мілітарних зусиль на міжнародній арені, унія з Королівством Польським обіцяла шляхті Великого князівства значні переваги й у політичній сфері. Адже було очевидним, що об’єднання можливе за умови наближення політичної системи князівства до польського зразка, де шляхетські вольності, здобуті в роки екзекуційних змагань шляхти, вабили нобілітет чи не всієї Європи.

Важливим було й те, що литовське лицарство під тиском Москви намагалось будь-що поєднатися з польською шляхтою, аби не стати жертвою Івана Грозного, поголоски про тиранію якого ширилися цілою Європою. Тож не дивно, що, наприклад, лицарство Берестейського повіту, виряджаючи своїх представників на вальний сейм 1568 р., дало їм наказ: «Не повертатись додому без хоч би якоїсь унії». Втім, шлях до поєднання виявився не простим.