Читать «Тріснуло дзеркало» онлайн - страница 113

– Ти стала б щасливіша, якби знала напевне?

Вона подивилася на нього, зіниці її очей були розширені.

– Я не розумію, про що ти говориш. Якби вони напевне знали, що хтось намагався мене отруїти, то дозволили б нам виїхати звідси, податися кудись далеко.

– Не думаю.

– Але я не можу далі так жити!.. Не можу… Не можу… Ти повинен допомогти мені, Джейсоне. Ти повинен зробити щось. Я налякана… Я жахливо налякана… Тут живе якийсь мій ворог. І я не знаю, хто він такий. Це може бути хто завгодно – хто завгодно. На кіностудії або тут, у домі. Хтось ненавидить мене – але чому? Чому?.. Хтось хоче спровадити мене на той світ… Але хто це? Хто це? Я думала… я була майже певна, що це Елла. Але тепер…

– Ти справді думала, це була Елла? – у голосі Джейсона чувся неприхований подив. – Але чому?

– Бо вона ненавиділа мене – так, вона справді мене ненавиділа. Невже чоловіки не помічають таких речей? Вона була в нестямі від тебе. Я не думаю, що ти бодай здогадувався про це. Але то була не Елла, бо Елла мертва. О, Джинксе, Джинксе, забери мене звідси, вивези мене звідси… дозволь мені поїхати кудись, де я буду в безпеці… в безпеці…

Вона підхопилася на ноги і стала ходити туди-сюди, раз у раз обертаючись і заламуючи руки.

Режисер у Джейсоні був у захваті від цих палких і трагічних рухів. «Я мушу запам’ятати їх, – думав він. – Для якої ролі вони могли б мені згодитися? Для Гедди Ґаблер, можливо?» І тут він пережив глибоке потрясіння, згадавши, що дивиться на свою дружину.

– Гаразд, Марино, гаразд. Я подбаю про тебе.

– Ми повинні покинути цей жахливий дім – і негайно. Я ненавиджу його, ненавиджу.

– Розумієш, ми не можемо поїхати так відразу.

– Чому не можемо? Чому?

– Бо смерті спричиняють ускладнення… – сказав Рад. – До того ж ми маємо таку ситуацію, коли втеча – не вихід.

– Чому втеча – не вихід? Ми втечемо від людини, що ненавидить мене.

– Якщо хтось ненавидить тебе так сильно, то що йому перешкодить поїхати слідом за нами?

– Ти хочеш сказати… Ти хочеш сказати… я ніколи від нього не втечу? Я вже ніколи не житиму в безпеці?

– Моя люба, все буде гаразд. Я подбаю про тебе. Я подбаю про твою безпеку.

Вона припала до нього.

– Ти справді подбаєш про мене, Джинксе? Ти обіцяєш, що зі мною нічого не станеться?

Вона обвисла на ньому, і він лагідно вклав її в шезлонг.

– О, я боягузка, – прошепотіла вона, – я боягузка… Якби я знала, хто це й чому така ненависть… Дай-но мені мої пігулки – жовті – не коричневі. Я мушу прийняти щось заспокійливе.

– Не ковтай їх багато, ради Бога, Марино, благаю тебе.

– Гаразд… Гаразд… Іноді вони не дають ніякого ефекту…

Вона заглянула йому у вічі й усміхнулася – ніжною й чарівною усмішкою.

– Ти подбаєш про мене, Джинксе? Заприсягнися, що ти про мене подбаєш…

– Я дбатиму про тебе завжди, – сказав Джейсон Рад. – До самого гіркого кінця.

Її очі широко розплющилися.

– Ти був такий дивний, коли це сказав.

– Дивний? Який саме – поясни.

– Я не можу цього пояснити. Ти був схожий на клоуна – на клоуна, який сміється з чогось жахливо сумного, чого більше ніхто не помітив…