Читать «Убивство в будинку вікарія» онлайн - страница 15

Розділ четвертий

Я зовсім забув, що ми сьогодні запросили Лоренса Реддінґа на обід. Коли Ґрізельда забігла до мого кабінету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тільки дві хвилини до обіду, а я не готовий, це повідомлення захопило мене цілком зненацька.

– Сподіваюся, усе буде гаразд! – гукнула Ґрізельда мені навздогін, коли я підіймався сходами. – Я обміркувала все те, що ти сказав, під час ланчу і розпорядилася підготувати на обід кілька справді смачних страв.

Я тут хотів би лише мимохідь зауважити, що сьогоднішня трапеза, яка відбулася досить пізно, підтвердила слова Ґрізельди про те, що в неї все виходить набагато гірше, коли вона старається, аніж тоді, коли ставиться до своїх обов’язків господині дому цілком байдуже. Меню було вельми амбітним у своєму задумі, і Мері, здавалося, відчувала якусь хворобливу втіху, зі злостивою винахідливістю подбавши про те, щоб недосмажені страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, які Ґрізельда замовила і які, здавалося, було неможливо ані недосмажити, ані пересмажити, бо їх подавали на стіл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домі не знайшлося жодного інструменту, який би міг їх відкрити, і це з’ясувалося тільки тоді, коли їх уже треба було їсти.

Я сумнівався, що Лоренс Реддінґ прийде до нас обідати – адже знайти якийсь привід, щоб не з’явитися, йому було б зовсім неважко.

Проте він прийшов із належною пунктуальністю, і ми четверо посідали за стіл. Лоренс Реддінґ – чоловік, безперечно, привабливий. Він має приблизно років тридцять віку. Волосся в нього темне, але очі блискучого, майже осяйного синього кольору. Він належить до тих молодих людей, які все роблять добре. Він успішно грає в різні ігри, влучно стріляє, з нього добрий актор-аматор, і він здатен розповісти надзвичайно цікаву історію. Він може організувати будь-яку вечірку. Гадаю, у нього в жилах ірландська кров. Він аж ніяк не справляє враження типового художника. А проте, я думаю, він розумний живописець у сучасному стилі. Щодо мене, то я знаю про живопис дуже мало.

Було б цілком природно, якби на сьогоднішній обід він прийшов дещо стриманим і замкненим у собі. Проте він поводився з цілковитою невимушеністю. Думаю, ані Ґрізельда, ані Денніс не помітили нічого дивного в його поведінці. Мабуть, і я нічого не помітив би, якби не знав наперед, що сталося в тому сарайчику, який ми називаємо художньою майстернею.

Ґрізельда й Денніс були напрочуд веселі – вони безперервно жартували на тему доктора Стоуна та міс Крем, тему Головної Плітки в нашому селі. Несподівано я з болем усвідомив, що Денніс за віком набагато ближчий до Ґрізельди, аніж я. Він називав мене дядьком Леном, а її – Ґрізельдою. Це відкриття наповнило мене відчуттям самотності.

Думаю, мені неабияк зіпсувало настрій те, що я відкрив про місіс Протеро. Не можу сказати, що я часто поринаю в такі думки, адже ні до чого доброго вони не приводять.