Читать «Убивство в будинку вікарія» онлайн - страница 14

– Я визнала за ліпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?

Я кивнув.

Вона мовила дуже спокійним голосом:

– Ми кохаємо одне одного…

Я не сказав нічого, і вона додала:

– Думаю, наша поведінка здається вам дуже аморальною.

– А ви чекаєте, я вам скажу щось інше, місіс Протеро?

– Ні… ні. Думаю, що ні.

Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагіднішим голосом:

– Ви жінка одружена…

Вона урвала мене:

– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаєте, що я не нагадувала собі про це безліч разів?! Я не така вже погана жінка, справді не дуже погана. І взаємини між нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собі уявляєте.

– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.

Вона досить боязко запитала:

– Ви скажете моєму чоловікові?

Я досить сухо їй відповів:

– Існує загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.

Вона подивилася на мене із вдячністю.

– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далі так, як живу. І я не знаю, що мені робити, – її голос піднявся зі злегка істеричною нотою в ньому. – Ви собі не уявляєте, на що схоже моє життя. Я страждала з Луцієм від самого початку. Жодна жінка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб він помер… Це жахливо, але я справді так хочу… Я в розпачі. Повірте мені, я справді в розпачі.

Вона підхопилася на ноги й визирнула в засклені двері.

– Що то було? Мені щось почулося. Може, то був Лоренс?

Я підійшов до засклених дверей, що їх забув як слід причинити. Вийшов назовні й подивився в сад, але не побачив там нікого. Проте я був майже впевнений – мені теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила її переконаність.

Коли я повернувся до кімнати, вона сиділа, нахилившись уперед і низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:

– Я не знаю, що мені робити. Я не знаю, що мені робити.

Я підійшов і сів поруч із нею. Мовив ті речі, що їх, як я думав, було моїм обов’язком говорити, і намагався, щоб мої слова звучали з достатньою переконливістю, хоч пам’ять докірливо нагадувала мені: сьогодні ж таки вранці я вголос заявив, що світ став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.

Насамперед я просив її утриматися від будь-яких необміркованих дій. Покинути дім і свого чоловіка було б надзвичайно серйозним кроком.

Не думаю, що вона зі мною погодилась. Я жив достатньо довго на світі і знаю: переконувати закохану людину нехай там у чім – означає марнувати свої зусилля, але я тішив себе надією, що мої слова принесли їй бодай невеличку розраду.

Коли вона підвелася, то подякувала мені й пообіцяла обміркувати все те, що я сказав.

Проте, коли вона пішла, мене охопило досить кепське відчуття. Я зрозумів, що досі хибно оцінював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жінка відчайдушна, як той різновид жінки, котра не зупиниться ні перед чим, якщо її емоції будуть розбуджені. І ось вона розпачливо, дико й божевільно закохалася в Лоренса Реддінґа – чоловіка, на кілька років молодшого, ніж вона. Мені це не сподобалося.