Читать «Асистент» онлайн - страница 170

— Брата? Але ви навіть не знаєте його справжнього імені.

— Поліцейські теж мене весь час про це запитують. Я не можу їм допомогти, бо справжнього імені він мені не казав.

— Однак ви листувалися з ним протягом усього цього часу.

— Імена для нас не мали значення.

— Ви достатньо добре знали один одного, щоб разом убивати.

— Лише одного разу, у Бікон-Гіллі. Гадаю, це ніби кохатися. Перший раз — це коли ви ще вчитеся довіряти один одному.

— Тобто, вбиваючи разом, ви намагалися пізнати його?

— Хіба існує надійніший спосіб?

Вона вигинає брову, немовби не впевнена, чи я говорю серйозно.

Так, я серйозно.

— Ви кажете, що він був ваш брат. Що це означає для вас?

— Між нами був зв’язок. Священний зв’язок. Так важко знайти людей, які б мене цілком розуміли.

— Можу собі уявити.

Я вмію розрізняти навіть найменші натяки на сарказм, але в її голосі й очах його, здається, немає.

— Я знаю, що мають існувати інші, схожі на мене. Питання в тому, як їх знайти. Як нам поєднатися. Кожен хоче бути зі своїми кровними братами.

— Ви говорите так, наче йдеться про якийсь окремий біологічний вид.

— Гомо сапієнс рептиліс, — жартую я.

— Прошу?

— Я читав, що в нашому мозку є дуже древня частина. Ми мали її до того, як стати людьми. Коли ми були більше схожі на рептилій. Вона контролює найпримітивніші наші функції. “Нападай або тікай”. Злягання. Агресію.

— А, ви про архіпаліум.

— Так. Це мозок, який ми мали до того, як стали людьми й почали жити цивілізовано. Він не містить ані емоцій, ані свідомості, ані моралі. Там те, що можна побачити в очах у кобри. І це та сама частина мозку, яка безпосередньо відповідає на нюхові подразники. Саме тому в рептилій такий гострий нюх.

— Це правда. З позиції неврології наша нюхова система тісно пов’язана із архіпаліумом.

— А ви знали, що в мене надзвичайно гострий нюх?

Вона просто дивиться на мене, знову не знаючи, серйозно я говорю чи вигадую теорії спеціально для неї, бо вона нейропсихіатр і здатна їх оцінити.

Судячи з її наступного запитання, вона вирішила сприймати мене серйозно.

— А в Джона Старка також був надзвичайно гострий нюх?

— Не знаю, — відповідаю я й уважно дивлюся на неї. — Тепер, коли він мертвий, ми вже ніколи не дізнаємося.

Доктор О’Доннел дивиться на мене, мов кішка, яка от-от має кинутися.

— Воррене, у вас розгніваний вигляд.

— Хіба я не маю причин для гніву?

Я кидаю погляд на своє безпорадне тіло, яке непорушно лежить на подушці з овечої шкури. Я навіть уже не сприймаю його як своє тіло. Хіба це я? Це просто шматок чужорідної плоті.

— Ви розлючені на жінку-поліцейського.

Таке очевидне твердження навіть не заслуговує на відповідь, тому я мовчу.

Однак доктор О’Доннел уміє виявляти чужі відчуття, зривати з ран шкоринку і оголювати криваве м’ясо. Вона вловила запах емоцій і кидається вищипувати, витягувати й викопувати їх.

— Ви думаєте про детектива Ріццолі? — запитує вона.

— Щодня.

— А що це за думки?

— Ви справді хочете знати?