Читать «Свідок обвинувачення та інші історії» онлайн - страница 30

Ах! Ніколи не забуду того, якою її побачив. Вона лежала під якимось накриттям у саду. Її тримали надворі й удень і вночі. Щоки її запали й хворобливо багряніли, очі були блискучі та гарячкові, і вона постійно кашляла.

Мене налякала розпука, з якою Аннетт мене тоді зустріла.

– Рада тебе бачити, Раулю. Знаєш, вони кажуть… що навряд чи я одужаю? Говорять за моєю спиною, розумієш. А в очі – утішають і заспокоюють. Але це неправда, Раулю, неправда! Я не дозволю собі померти. Померти? Маючи попереду таке прекрасне життя? Воля до життя – ось що важливо. Усі хороші лікарі так тепер говорять. Я не з тих слабодухів, що здаються. Я вже почуваюся набагато краще… безкінечно краще, чуєш мене?

Вона підвелася на ліктях, щоб її краще чули, і впала назад від нападу кашлю, що терзав худеньке тіло.

– Кашель – то пусте, – задихалася вона. – І кровотечі мене не лякають. Я ще здивую лікарів. Воля – ось що важливо. Запам’ятай, Раулю, я житиму.

Було так шкода, розумієте, так шкода.

І саме тоді увийшла Фелісія Болт із тацею. Склянка гарячого молока. Вона дала її Аннетт і дивилась, як та п’є, із таким виразом обличчя, який важко було описати. То було якесь надмірне задоволення.

Аннетт також це помітила. Вона зі злістю жбурнула склянку додолу, і та розбилася вщент.

– Бачиш її? Вона на мене так завжди дивиться. Радіє з того, що я помираю. Так, зловтішається з того. А вона така здорова та міцна. Глянь на неї, ні дня не хворіла, оця! І все даремно. Який сенс з її міцного тулуба? Для чого вона може його використати?

Фелісія нахилилась і зібрала скалки побитої склянки.

– Я не ображаюсь на її балачки, – озвалася співочим голосом. – Яке це має значення? Я поважна дівчина, саме так. Вона ж незабаром пізнає полум’я чистилища. Я – християнка, це все, що скажу.

– Ти ненавидиш мене! – кричала Аннетт. – Ти мене завжди ненавиділа. Ах! Та я все одно можу тебе зачарувати. Я можу змусити тебе робити те, що захочу. Ось глянь, якщо я тебе попрошу, ти станеш на коліна переді мною, на траві.

– Це абсурд, – мовила Фелісія нервово.

– Проте це саме так, ти це зробиш. Станеш. Щоби вдовольнити мене. На коліна! Я, Аннетт, наказую тобі. На коліна, Фелісіє.

Чи то сталося завдяки чарівливому благанню в її голосі, чи завдяки якимось прихованим причинам, та Фелісія підкорилася. Вона повільно опустилась на коліна, широко розпростерла руки, обличчя стало пусте й дурнувате…

Аннетт відкинула голову й засміялась… Сміх лунав наплив за напливом.

– Глянь на неї, на її дурне обличчя! Який вона має сміховинний вигляд. Можеш підвестися, Фелісіє, дякую! Не сердься на мене. Я – твоя володарка. Ти повинна робити те, що я кажу.

Знесилена, вона лягла на подушки. Фелісія взяла тацю й повільно попрямувала геть. Один раз оглянулася через плече, і мене аж налякав той сповнений жеврійної обрáзи погляд.

Мене не було, коли Аннетт померла. Та я впевнений: це було жахливо. Вона так трималася за життя, боролася зі смертю, як божевільна. Знову й знову, задихаючись, дівчина говорила: «Я не помру… чуєте? Не помру. Я житиму… житиму…»