Читать «Дар Гумбольдта» онлайн - страница 6

Я знав, що Гумбольдт незабаром помре, бо за два місяці до того побачив його на вулиці. Над ним уже висіла тінь смерті. Він тоді мене не зауважив. Був сивий, товстий, хворий і якийсь посірілий. Ідучи вулицею, їв свій ланч — щойно куплену сирну паличку. Я спостерігав за ним, сховавшись за припаркованою машиною. Підійти не наважився, бо відчував, що це неможливо. Цього разу я мав справді важливі справи на Сході — не кралю якусь вистежував, а готував статтю до журналу. Уранці того ж дня разом із сенаторами Джавітсом і Робертом Кеннеді літав над Нью-Йорком у супроводі вертольотів берегової охорони. Потім мене запросили на політичний ланч до «Зеленої таверни», що в Центральному Парку, де всі знаменитості з бурхливим захопленням зустрічали одне одного. Я й сам був, як вони сказали, «у чудовій формі». Взагалі-то, якщо я не маю хорошого вигляду, то в мене просто жахлива фізіономія. Але тоді, зустрівши Гумбольдта, я знав, що вигляд у мене чудовий. До того ж я був при грошах і саме перед тим вештався Медісон-авеню, розглядаючи вітрини. Якби тоді запала в око якась краватка від Кардена чи «Гермеса», я купив би її, не запитуючи про ціну. Мій живіт був плаский. Я мав на собі спортивні шорти з барбадоської бавовни по вісім доларів за пару. У Чикаґо записався до атлетичного клубу і як людина, котра вже відчуває наближення старості, робив усе можливе, щоб підтримувати форму. А ще я грав у педлбол — швидку і напружену гру, різновид сквошу. Тож хіба міг заговорити до Гумбольдта? Це вже було б занадто. Коли я кружляв у вертольоті над Мангеттеном і розглядав Нью-Йорк, немов пропливаючи у човні зі скляним дном над тропічним кораловим рифом, Гумбольдт, імовірно, намацував серед своїх пляшок потрібну, щоб запити ковтком соку вранішню порцію джину.

Після Гумбольдтової смерті я тренувався ще старанніше. Минулого Дня подяки у Чикаґо мені навіть вдалося втекти від грабіжника. Він вистрибнув із темного провулка, і я його вдарив. Суто відрухово. Й відскочивши вбік, щодуху дременув від нього серединою вулиці. У дитинстві я був не бозна-яким бігуном. Як же так сталося, що в свої п’ятдесят із гаком я, збуджений втечею, виявився здатний на такий ривок? Того ж вечора вихвалявся: «Я досі можу обійти нарколигу в забігу на сто ярдів». І перед ким же я хизувався міццю своїх ніг? Перед молодою жінкою на ім’я Рената. Ми були в ліжку. Розповідав їй, як я від нього відірвався — біг як скажений, летів. І вона сказала мені, ніби ненароком (ох вже ця ввічливість, ця манірність вродливих дівчат):

— Чарлі, ти у прекрасній формі. Ти хоча й не високий, але міцний, здоровий та ще й елегантний.

І погладила мої голі боки.

Отже, мій друзяка Гумбольдт відійшов. Можливо, навіть його кості вже розкришилися на цвинтарі для бідняків та волоцюг. Мабуть, у його могилі вже не було нічого, крім кількох грудочок праху. А от Чарлі Сітрин досі переганяв ошалілих злочинців на вулицях Чикаґо, був у прекрасній формі й лежав поруч із пристрасною подругою. Цей Сітрин тепер міг утнути якусь йогівську асану і навчився стояти на голові, щоб зняти болі в ураженій артритом шиї. Про мій низький рівень холестеролу Рената вже була добре поінформована. Я також повторив їй слова лікаря про мою напрочуд молоду простату і надзвичайну ЕКГ. Пишаючись цими медичними звітами, що лише утверджували мене у власних ілюзіях та дурості, я обіймав пишногруду Ренату, лежачи на ортопедичному матраці. Вона дивилася на мене закоханими очима. Я вдихав її солодку вологу, особисто беручи участь у тріумфі американської цивілізації (тепер із домішкою східних кольорів Імперії). Але на якомусь примарному променаді в Атлантик-Сіті в моїй уяві поставав інший Сітрин — Сітрин на порозі старості, згорблений і кволий. Ох, дуже-дуже кволий Сітрин, якого штовхають в інвалідному візку повз дрібні солоні хвилі, такі ж слабкі, як і він сам. Але хто ж штовхав мій візок? Чи це була Рената, яку я здобув у війні за Щастя одним швидким, як у Паттона, танковим ударом? Ні, Рената була чудова дівчина, але я не міг уявити її позаду мого візка. Рената? Ні, не вона. Звісно, ні.