Читать «Терези» онлайн - страница 2

Диплом фармацевта з відзнакою не допомагав.

Вона сиділа на своєму ліжку у квартирі на четвертому поверсі в будинку по вулиці Угорській, не відриваючи погляду від маленьких невинних таблеток, а бачила перед собою орка з вишкіреними зубами, який збирався заковтнути її, не розжовуючи, як вона – ці таблетки.

Раптовий холод заповз під одяг. Гірський такий холод. Нічний і туманний. Ніби стоїш над глибоким урвищем у темному лісі, а десь далеко замковий годинник несамовито вибиває дванадцяту.

До дванадцятої ще є час. Я встигну.

Олеся стрепенулася і зиркнула на електронний годинник на книжковій поличці.

23:32…

Не повірила своїм очам. Поморгала, придивляючись до табло. Розмазані світні червоні кола ніяк не хотіли перетворюватися на цифри.

То був фальстарт, який не можна скасувати. Бал, на який краще було не з’являтися. Загублена кросівка у болоті. Незамок на горі. Покинутий принц хропить під горою. І ти над урвищем…

Поличка ходила ходором, наче підлога в тамбурі швидкісного потяга.

Олеся вдивлялася в годинник так сильно, що на очі навернулися сльози.

А фея винувато шкіриться у червоному світлі місяця. Ширнувшись, вона трохи зарано змахнула паличкою, схожою на шампур. І казка закінчилася, так і не розпочавшись. Казка, дуже схожа на правду. Фея, дуже схожа на наркомана зі стажем.

Міцно-міцно замружилась. А тоді поволі розплющила очі.

Мара зникла.

Годинник звично показував звичний час.

19:05.

Різко видихнула. Пригладила косу. Перевела погляд на тумбочку.

Отже, цілих дві години вона сидить перед таблетками і намагається переконати себе, що все не так погано, як є насправді. І, звісно, собі не вірить.

Вириває з рук феї чарівну паличку, схожу на шампур, і розносить невдалу казку на цурпалки…

…Уперше Олеся Верхолаз стикнулася з фармацевтичною продукцією, коли в два з половиною рочки з’їла п’ять таблеток валеріани. Вони були такі гарненькі, жовтенькі і так мило лягали в її долоньку!

Мама з татом не поділили її захоплення, коли вона з радісним виглядом і словами ням-ням принесла їм напівпорожній блістер. Питається, і чому вони не годували її цим раніше?..

Удруге світ фармації полонив її в десять років. Тоді вона проходила повз стару державну аптеку з вікнами в металевих рамах і важкими подвійними скляними дверима, які не піддавалися натиску її руки. До цієї аптеки практично ніхто не ходив, і там завжди було тихо і загадково, як буває у музеях.

Двері цієї аптеки в той задушливий день були відчинені і підперті цеглиною. Олеся обережно заглянула досередини, нікого там не побачила, увійшла і… потонула в атмосфері музею, експонати якого дивилися на неї з вітрин і поличок, підморгуючи етикетками і зваблюючи таємничими написами. Аж незчулася, як тьотя в білому халаті вийшла через дверцята перегородки і стала за нею, грізно схрестивши руки на грудях.

– А ти чого тут шукаєш?

– Хліб, – перелякано відповіла Олеся, показуючи гроші, які мама дала їй на хліб.

– Тут?! – здивувалася тьотя і за хвилю розсміялася: – Ну заходь, подивимося, де тут можна знайти хліб!