Читать «Терези» онлайн - страница 114

– А у тебе дах нормальний? – спитав Вітьок.

Щось пролетіло мимо голови. Ш-ш-ш-х…

Максим різко обернувся. Йому здалося, що тепер біля вікна хтось стоїть. Хтось високий-високий, до неба…

– Хто тут?!

Голосно зацокав годинник. Голосно забилося серце. Так вони вперемішку билися-цокали цілу годину. Чи дві?.. Ш-ш-ш-х…

– Ти щось сказав?

– Кому сказав?..

7

– Орест легко наздогнав мене. Він почекав, поки я перестану ревіти, і сказав, що можна було б все залагодити по-доброму, якби я так не брикалася. А тепер, сказав він, по-доброму вже не вийде. І ще сказав, щоб я роздягалася сама, бо він уже замучився зі мною сьогодні. Але я…

– Поки не приставили до горла ножа… – продовжив замість неї Олександр, коли вона замовкла.

– У нього був із собою шампур. Але так, він поки не приставляв його мені до горла, тому я не погодилася. Я просто сиділа на шпалах і плакала. З відчаю.

Олександр склепив на мить повіки. А тоді глянув повз неї. Удалину.

– То хто вбив мого сина, Олександро?

8

Знайома дівчина побігла вздовж колії вперед, Орк рвонув слідом, а Марта засміялася, показуючи пальцем на зорі:

– Дивіться, які метелики, скільки метеликів, дивіться!

– Поїхали звідси, це вже не смішно, – захвилювався Вітьок. – Ну, чому вона не їде? Максе? – мало не заплакав він, штовхаючи панель керування обома руками з пасажирського сидіння.

Максим з третьої спроби вибрався з машини і пішов уздовж насипу. Йому здавалося, що він іде швидко, дуже швидко, серце калатало, як навіжене, він перейшов на біг, але чомусь довкола все змінювалося дуже-дуже повільно, і Марта повільно тягнула його назад за рукав, і Вітьок дуже повільно сідав на місце водія, і «Шкода-Фабія» віддалялася від колії так, наче у сповільненій зйомці десь на Марсі чи на Венері.

А попереду вогнедишний дракон хотів зжерти темнокосу дівчину з зеленими очима. І треба було квапитися. І він квапився. Але серце якоїсь миті не витримало шаленого темпу…

9

– Дефібрилятор, мать вашу!.. Усі відійшли! Заряд!..

– Нічого!

– Ще раз, заряд!

– Ні!

– Ще раз! Заряд! Мать твою, хлопче, ти що, хочеш мені звітність попсувати?!

– Є! Є, лікарю, шістдесят ударів, пульс ритмічний, тиск… з’явився тиск. Чи то мені здається, чи ви ще не проставлялися за прихід до реанімації?

– Жанночко, з мене все що завгодно, тільки давайте дотягнемо його до ранку…

10

То хто вбив мого сина, Олександро?

Вона з самого початку готова була збрехати. Як брехала Лешеку, собі, чудовиськам всередині себе.

Вона добре підготувалася до цієї розмови, віднайшла вагомі аргументи і контраргументи, й навіть прорепетирувала їх перед дзеркалом.

Вона могла зіграти так, що комар носа не підточив би.

Але. Чоловік навпроти – батько орка – стомлено сидів за своїм величезним столом і дивився кудись повз неї, наче вже не важливо було, що вона скаже. Наче він змирився із втратою. Наче від її слів уже нічого не залежить.

Хоча це враження могло бути пасткою. Швидше за все, воно і було пасткою. Її шеф славився вмінням розставляти пастки на своїх ворогів.