Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 8
Брати Капранови
— Значить, студент. Це добре. Бо наш брат пролетарій, звісно, елемент свідомий, лінію партії відчуває, але, таксзать, делікатності йому іноді не вистачає. Гне своє де треба і не треба.
— Так я ж теж... — почав було Клим, але вхопив себе за язик.
— Знаю, що теж. Хлопець юзівський, закваска правильна. Тому тебе сюди і забрали, а не тільки тому, що іспити завалив.
— Товаришу нач... Краукліс! — якось жалібно почав хлопець.
Начальник посміхнувся, задоволений ефектом:
— Я ж попереджав, що ми все знаємо. Так от, Шпакуватий, якщо ти чув, що я говорив з трибуни...
Клим гаряче закивав.
— То маєш розуміти — обставини зараз складні, часу на навчання немає, тому будеш вчитися зразу у справі, таксзать, в бою.
Хлопець відчув, що руки стають гарячими, як на іспитах з механіки. А Краукліс вів далі:
— Ти про СВУ чув?
— Спілка визволення України? Так я на демонстрацію ходив, щоб їх розстріляли. Там іще...
— Я знаю, що там іще, — м’яко поставив його на місце начальник. — Петра Єфремова знаєш?
Щоб не сказати зайвого, Клим просто покрутив головою.
— Ваш, катеринославський. Брат їхнього главаря Єфремова, тільки той Сергій, а цей Петро. Обоє рябоє націоналісти і вражини, Сергій у Києві, а Петро тут усе організовував. Там іще третій брат був, але втік, гадюка.
Хлопець не зводив очей з начальства і читав по губах, передбачаючи кожне наступне слово, поки воно встигало долетіти до нього через стіл. Начальник відділу закурив чергову цигарку просто від недопалка, який кинув до попільнички, так і не загасивши. На кілька секунд обличчя його зникло за клубами диму і було чутно тільки голос.
— Одним словом, із тутешніх Катерино... тьху ти, дніпропетровських по справі проходили: Петро Єфремов, Микола Білий, Іван Сокіл та Любов Біднова, усі вчителі. Чому вони дітей навчали, сам можеш уявити. Ну і ще поети-письменники Василь Чапленко, Віктор Петров, він же Домонтович, та Аркадій Казка. Чув?
Клим знову помотав головою і закашлявся.
— Ет, студент, а поетів не знаєш!
— Знаю, товаришу Краукліс!
Крізь тютюнову імлу начальник відділу ДПУ зіщулився з підозрою:
— Яких?
— Тичину, — доповів Клим.
— А! Ну, цей — не катеринославський, — він спробував розігнати дим долонею, але це мало допомогло. — Значить, для чого я тобі все це розповідаю. Твоє перше завдання — встановити спостереження за... — тут начальник видобув зі стосу аркушик і прочитав, щоб не помилитися: — Яворницький Дмитро Іванович, академік ВУАН, професор історії, директор Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.
Закінчивши читати, він звів свої проникливі очі. Клим одразу кивнув.
— Чого киваєш? Знаєш його?
Клим помотав головою:
— Ні. Музей знаю.
— Ну, музей усі знають. А твоя задача — знати все про цього Яворницького та інших соціально небезпечних елементів, які навколо крутяться. Любов Біднова, наприклад. Гуманний радянський суд у справі СВУ дав їй умовний термін. Питання: чи спілкується вона з Яворницьким? Ну і так далі. Зрозумів?
Клим знову кивнув. Краукліс гмикнув і підняв трубку ебонітового телефонного апарату, що виблискувала у світлі лампи. У трубці щось забулькало.