Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 3

— Знаєш, у нас в Гірничому на кафедрі механіки був професор Ярослав Грдина, ми його звали Ярославом Мудрим, так от він розкладає організм людини на механічні частини — важелі, противаги, триби.

— Триби? — здивувалася дівчина. — Ті, що крутяться?

— Ну хай не триби, але механіка, розумієш? Людина — це теж механізм. І все.

— Це ти згадав, дивлячись на мої ноги?

Якби не сутінки, що огорнули місто, було б видно, як хлопець зашарівся.

— Ні, я про те, що вся ця історія, поезія — звісно, добре, але сьогоднішня наука ставить усе на свої місця. Людина — це механізм, а думки — хімічна реакція.

У відповідь дівчина, все ще стоячи на гранітному постаменті, продекламувала:

— Тремтіть, мої клітини, Поки яркі процеси В хімічних рухах ваших не погасли.

— Це Тичина? — знову спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Слухай, а ти взагалі когось, крім Тичини, знаєш?

Хлопець зітхнув. У Гірничому інституті поезію не вивчали.

— Так Поліщук начебто про цвіркунів... — спробував виправдатися він.

— Цей вірш називається «Бунт матерії». «Я хочу вічно, безроздільно жити!» — натхненно промовила вона. — А як думаєш, якщо людина — це механізм, то наука відкриє вічне життя?

Хлопець знизав плечима. Дівчина, схилившись, владно простягнула йому долоню і, спершись на його руку, спустилася вниз.

— До речі, якщо вже ти так любиш Тичину, — в її очах стрибали бісенята, — то маєш знати, що його «Сонячні кларнети» ілюстрував катеринославець Роберт Лісовський.

Хлопець спохмурнів.

— Ти цей, обережніше зі своїми поетами. Лісовський — буржуазний націоналіст.

— Він не поет, а художник.

— Яка різниця! Все одно втік із петлюрівцями. І Поліщук твій...

Дівчина раптово виструнчилася і звільнила свою руку з його.

— А що Поліщук?

Хлопець шморгнув носом.

— Ну то це ж він із тим, другим, теж Валер’ян, як його, ну письменник...

— Підмогильний?

— Во-во.

— І що вони?

— Як, що? Вони ж хотіли переназвати Катеринослав на Січеслав, а не Дніпропетровськ.

— Ну то й що?

— А те, що це пропозиція шовіністів на чолі з учителем Вировим, ти що не знаєш? І проти лінії партії.

Дівчина вже набрала у груди повітря для відповіді, однак, почувши про лінію партії, тільки з шумом видихнула, не сказавши жодного слова. Деякий час мовчанка висіла між ними, наче важке звинувачення. Потім хлопець обережно взяв пальцями дівочу руку.

— Може, скупаємося? — запропонував він, щоб змінити неприємну тему.

Вона замислилася, губи торкнула легка усмішка.

— Давай. Тільки я з цього боку постамента, а ти — з того.

Він кивнув і почалапав в обхід гранітного кургану, а вона в одну мить вислизнула з одягу — а що там його на дівчині у літню спеку — і вже наступної миті побігла піском до води. Пролетарі не знають купальних костюмів — і засмагле дівоче тіло зливалося з сутінками, аж поки бризки води, що спалахнули у місячному світлі, не почали освітлювати його. Хлопець почув плюскотіння, визирнув з-поза гранітних блоків, але дівчина вже пливла поміж очеретами.

Він похапцем скинув штани й сорочку — підштаників у літню пору волів не носити — і, прикриваючись руками, побіг до води та з розгону плюхнувся у неї, здійнявши навколо себе справжній водяний вибух. Його тіло і справді викликало асоціації з механізмом — так рельєфно з-під тонкої, позбавленої жиру шкіри проступали молоді м’язи та кістки.