Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 122

— Знайомся, це — добре знайомий тобі за своїми творами Адріан Кащенко.

— Знайомий? — бородань скептично звів брови. — Яким таким дивом вам вдалося познайомитися з моїми творами?

— У «Дніпрових хвилях» читала, — не знітилася Серафима. — Про Івана Сулиму. От назви не згадаю.

— «Над Кодацьким порогом», — із легким докором підказав Яворницький. — Мені здається, оці козацькі оповідання — саме те, що потрібно нині для народу.

— Якби то, — зітхнув Кащенко. — Але всі мої плани луснули разом із банком, в якому я тримав гроші. А вже хотів було відкрити власне видавництво.

Жінка співчутливо покивала, а потім лагідно торкнулася письменницької руки:

— Але я чомусь впевнена, що буде ще у вас видавництво. От побачите.

— У вас чарівна супутниця, Дмитре Івановичу, — посміхнувся нарешті похмурий Кащенко.

Товариство знову розпалося на групи, що гуділи кожна про своє. Професор Синявський розпочав цілий диспут щодо перспектив освіти українською мовою. Розмова привабила педагогів — старого і нераз битого владою прибічника українства Якова Новицького, ледь не вдвічі молодшого викладача гімназії Івана Трубу і зовсім юного, мабуть, єдиного безвусого українця на весь Катеринослав Євгена Вирового. Економіст Синявський і фізик Труба скаржилися на відсутність української наукової термінології, гуманітарії наполягали, що ця проблема штучно роздута. Викладач семінарії Василь Біднов доводив важливість відродження Української Церкви, проти чого власне ніхто не заперечував. Художник Микола Погрібняк попри те, що викладав графічні мистецтва, слухав уважно. Можливо, тому що ілюстрував українські масові книжки-копійки, які видавала катеринославська «Просвіта». Педагогічну компанію врівноважував поет і за сумісництвом заступник Яворницького Трохим Романченко.

Про кожного з них Яворницький розповідав нареченій.

— Іван Труба, інженер та педагог, ти знаєш його дім на Пороховій, а ще він видає читанку, яку розмалювує Микола Погрібняк, це наш художник, засновник міської художньої галереї. А от Антін Синявський у себе в Комерційному училищі на зло всім тримає портрет Мазепи.

— У тебе чудові друзі, — усміхалася Серафима Дмитрівна. — Навіть не думала, що у Катеринославі є стільки гарних людей. А кажуть — Дике поле...

У вітальні почулися дитячі голоси. Маленька Галя Мазепа радісно бігла, стискаючи в руці аркуш паперу з малюнком. За нею ішла серйозна Галя-старша, Мазуренко.

— Татку, дивися! — Галя-маленька підбігла до тата і простягнула йому свій скарб.

Товариство обернулося на дзвінкий дитячий голос.

— Вона чудово малює, її треба вчити, — якось дуже серйозно, по-вчительськи сказала старша дівчина, і всі засміялися. — Чого ви смієтеся? Я ж сама вчуся малювати, тому і знаю.

А Яворницький із цікавістю зазирнув до дитячого малюнка і гукнув до Погрібняка:

— Миколо Степановичу, а йдіть-но, подивіться! Здається, Галя знайшла вам ученицю, якою ви зможете пишатися!

І раптом поза дверима загриміли кроки важких чобіт. Це було настільки несподівано, що гості, які чули їх, одразу замовкали, і мовчанка ця розповсюджувалася кімнатою від дверей, неначе хвиля. Останні кроки пролунали вже у повній тиші. Двері прочинилися. На порозі стояли троє жандармів та худорлявий чиновник у мундирі зі знаками надвірного радника.