Читать «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» онлайн - страница 206

Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. «А справді, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!..»

— А й справді?! — скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося… Коли б мати була перед очима, — здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те скрізь стіну, то зразу кинулась — гадки в неї схибнулися… «А справді?…» І неначе вітер провійнув в її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. «Ні, ні, — шептала Галя, — то зле серце таке тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір Господь скарав за таке життя. Ні, Мотря — не така людина…» І Галя одганяла від себе, як ув’язливу муху, злу думку.

Як розійшлась п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала…

— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці… І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..

— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.

— Лушня?… Лушня… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофійове! Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?…

— Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!

— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, — а правди, котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?… де?…

Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.

На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.

— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.

— Галю! — каже вона, — я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?… Я молила Бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені Бог смерті… Його свята воля… Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе почитає, кохає щиро, — може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?… Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?…