Читать «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» онлайн - страница 204

— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка, — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Її рідна дитина, її єдина надія… «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить її сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях… Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка… Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить…

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти… Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?… Ні, то, видно, стала така за таким замужжям… Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася… Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро, сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, — вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати… Ні! Мій Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він любий, добрий… Він карає неправду… карає?… хто йому велів карати?… хто??. Ні, він не робить так!..» І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям…

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в Бога смерті. «Господи! — часто й густо мовила вона, — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?»