Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80» онлайн - страница 9

— Сідай, синку. Це ти заходив учора?

— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.

— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.

— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?

— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.

— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.

— Значить, зрозумієте мене.

— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.

— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?

— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.

— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.

— Траплялось і таке.

— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?

— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з Баку…

— Дорослі?

— Хто студент, а хто ще й у школі вчиться. Злітаються влітку на канікули.

— А тбіліський родич вас часто навідує?

— Він у справах буває в Єревані й завжди зупиняється у нас.

— Ким він працює?

— Не знаю, синку. Чи то на ювелірній фабриці, чи то в майстерні.

— А не траплялося йому приходити до вас з жінкою?

— Щось не пригадую.

— Був якось, — озвалась дружина Степана Івановича. — Дуже давно. Не пам’ятаєш?

— Ні, Назо-джан, не пам’ятаю.

— Як це не пам’ятаєш? Ми тоді від’їздили до Цахкадзора, в будинок відпочинку. Я не хотіла їм ключі залишати, а ти наполіг.

— Ага, згадав! Ти ще почала тоді бурчати, а Шаліко сказав, що зупиниться в пас сам, а жінка, мовляв, місцева, у неї своя квартира.

— І збрехав. Дівчина виявилась приїжджою.

— Українка? — Я аж подався вперед.

— Ні, вірменка.

— А як здогадалися, що вона не з місцевих?

— Сама сказала. Допомагала мені накривати стіл. Якось не по-нашому говорила, я й запитала, звідки вона. Здається, вона відповіла, що з Кіровабада.

— А з ким Шаліко мав у Єревані справи? — запитав я Степана Івановича.

— Не знаю, — відказав старий. Помовчавши трохи, додав з докором: — Даремно, синку, ти його підозрюєш. Шаліко — людина порядна, ніякий він не бандит.

— І довго Шаліко у вас лишався?

— Тиждень, а може, днів десять… не пам’ятаю добре… Буквально наступного дня, коли ми повернулися з Цахкадзора, він виїхав до Тбілісі.

— Де ви зберігали ключ від підвалу?

— Віщали на цвяшок у кухні.

— А можна попросити у вас, Степане Івановичу, адресу Шаліко?

— Звичайно. Тільки даремно все це, людина він добра, — знову повторив старий.

— А друзі у нього тут є?

— Був один — Андраник, як зараз пам’ятаю.

— Де він працював?

— Не знаю.

— І його прізвища не знаєте?

— Не знаю, синку, — ніби виправдовуючись, проказав старий. — У нас він бував дуже рідко.

— А не пригадаєте, коли востаннє Шаліко приїздив до Єревана?

— Приблизно з місяць тому — й одразу ж назад. У справах приїздив, по службі.

Наступного дня лейтенант Сагакян зауважив:

— Щось у тебе очі блищать по-особливому. Розповідай, про що дізнався?