Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80» онлайн - страница 5

— Ні, поряд. А навіщо це вам? Коли це було! Десять років минуло…

— Я прийшов до вас саме у справі, яка сталася років десять тому.

— Що ти їм наговорила? — сердито запитав учитель. — Ви її не слухайте! Той сусід уже відколи не працює в пекарні. Навіщо ворушити минуле?

— Минуле іноді саме стукає в двері, — усміхнувся я і розіклав перед подружжям план колишнього їхнього будинку. — Ви можете показати ваше старе помешкання?

— А чого ж, ось ці дві кімнати на першому поверсі.

— Ви жили там удвох?

— Ні, — сумно відказав учитель, — з нами жила мати. Та вона рано померла, так і не побачивши онука.

— Від чого ж?

— Часто нездужала.

— Давно це сталося?

— Років десять, либонь.

— Так-так… — задумливо проказав дільничний і звернувся до вчителя: — А які взаємини були між вашою дружиною і матір’ю?

— Жили так, як усяка свекруха з невісткою, — відповів той і додав: — На жаль…

— Значить, не дуже мирно.

— А навіщо вам це знати? До чого тут моя мати?

— Вибачте, будь ласка, коли деякі запитання видадуться вам нетактовними… Де поховано вашу матір?

— На кладовищі, де ж іще.

— А багато людей було на її похороні?

— Багато. — Несподівано скипівши, вчитель різко запитав: — Послухайте-но, яке ваше діло — де ховали, скільки людей було!..

Я потер лоба, а тоді пальцем показав на плані місце, де було знайдено скелет:

— Це ваш підвал?

Уважно поглянувши на креслення, учитель заперечливо хитнув головою.

— Чий же тоді?

Учитель знову схилився над планом.

— Нашого сусіди, він жив навпроти. Це був підвал подружжя пенсіонерів.

— Вони жили удвох?

— Спочатку вдвох, а потім з онуком, — учитель нервово тарабанив пальцями по столу. — їхня дочка розлучилася з чоловіком, а коли вийшла заміж удруге, лишила дитину старим.

— Ясно… — перебив я його і вирішив сказати їм правду. — Розумієте, в чому річ, у підвалі вашого будинку знайшли скелет.

Подружжя ошелешено подивилося на нас.

— Як… скелет? — ковтнувши слину, запитав учитель, і голос його затремтів. — Значить, ви… ви подумали, що моя дружина могла… мою матір?..

— Я не казав, що то скелет жінки.

— Але коли ви так розпитували про мою матір…

— Як по-вашому, чий то міг бути труп? — перебив я.

— Мені навіть на думку не могло спасти, що в нашому підвалі зарито труп!

— Не у вашому, а в сусідньому,

— Все одно.

— Скажіть, а не було такого, що хтось із вашого будинку виїхав до іншого міста абощо?..

— Ні, такого випадку я не пригадую. Якби хтось зник із нашого кварталу, дружина обов’язково знала б про це. А потім: навіщо вбивці тягнути жертву в чужий підвал і закопувати там? Хоча він і не міг би цього зробити, бо всі підвали замикались… крім одного…

— Якого?

— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.

Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.