Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82» онлайн - страница 166

Володимир Савченко

Бруно зрадів, коли зустрів одного з американців, який говорив його мовою, і з гнівом розповів офіцерові про нелюдські плани професора. Але нічого нового він не повідомив: солдати цього спеціального загону вже давно розшукували притулок “невідомого” вченого і його піддослідних.

Через годину з моменту свого несподіваного порятунку Бруно лежав у своєму ліжку. Йому зробили протиправцевий укол, і після всього пережитого за цю ніч він і справді почував себе хворим і нещасним.

Дбайливий догляд швидко поставив його на ноги. Бруно дозволили оглянути замок, він навіть спускався в підвали, що кишіли кроликами. Постачальники крові тепер мали служити кориснішим цілям. Він міг подивитись і на нечисленні живі екземпляри гігантських бліх і мурах. Невдовзі їх мали посадити в надійні клітки й повезти за океан. Американські експерти зацікавилися дивовижними результатами досліджень професора.

Страх не полишав Бруно, коли він спостерігав ці гидкі істоти, що сичали й заповнювали все довкола смородом, проте він не переставав потай дивуватися з такої загадкової метаморфози. Хіба ж це не диво — крихітні створіння виросли в гігантські чудовиська? Істоти волею творця… Невже безумець і справді розгадав таємницю творення?

Перукар вирішив, що нема чого сушити собі голову над можливостями та наслідками вочевидь абсурдних експериментів. Фон Пулекс решту свого життя проведе тихо й сумирно в якомусь лікувальному закладі, якщо, певна річ, йому вдасться уникнути шибениці. Виявивши в гаражі свою цілком справну машину, Бруно відразу пригадав про мету повної пригод подорожі. Кінець кінцем у нього попереду ще все життя.

Був пізній ранок. Ніщо більше не заважало Бруно продовжити свою поїздку. Привітний офіцер, лейтенант, який говорив німецькою без акценту, вручив йому відібрані документи. Бруно одержав щедрий похідний пайок; йому запропонували навіть довезти його до Гінтергайсберга на військовій машині, від чого він, звичайно, відмовився, і зрозуміло чому.

Він здивувався, дізнавшись від лейтенанта, що професор і досі перебуває в замку. Біля нього психіатр, а також колеги за фахом із Штатів. Вони провели з ним ділову бесіду про його дослідження, аби з’ясувати, чи справді цей блоховод божевільна людина, і хоча в думках Бруно був далекий від помсти, він дуже розсердився, почувши цю звістку.

— Як, — вигукнув він гнівно, — з цим убивцею і ідіотом розводять дискусії про його блохи? Хіба ви забули, що цей підлотник хотів мене порішити? Він зовсім позбувся глузду, це бачу навіть я, не спеціаліст. Карамаллум теж іще тут? Може, ваші солдати беруть у нього уроки боксу?

Лейтенант заспокоїв його, повідомивши, що Карамаллум уже у військовій тюрмі. Його справжнє ім’я, між іншим, Вільгельм Шульте, за фахом — санітар. Він десять років працював у цьому замку, в якому донедавна була лікарня для психічнохворих. Професор узяв до себе Шульте після того, як усі пацієнти лікарні були відправлені в газову піч.