Читать «Бомбардир» онлайн - страница 132

– Мені чомусь здається, що у вас назбиралося багато питань. Я нізащо не став би відповідати на них за інших обставин. Нікому. Але зараз ніяких диктофонів не буде – тільки ви і я. Кажіть, що саме вас цікавить. Я відповім – абсолютно щиро. І будьте впевнені – тільки чисту правду. А потім ви самі вирішите, як учинити із цією інформа- цією…

Я мовчки кивнув.

– А ви, зі свого боку, теж цілком чесно скажете, для чого збираєте відомості про мене, тому що в історію з книжкою я ні на секунду не вірю.

– Чому?

– Бо книжки пишуть тільки про великих майстрів. Про тих, хто ввійшов в історію футболу. Іншими цікавляться таблоїди.

Уперше за цей час – а може, і взагалі вперше – я побачив його скупу усмішку. Куточком твердо стиснутих губ.

– Але за кордоном…

– Авжеж.– Він скривився.– Але не такими методами, не з чорного ходу, як ви, Олексію Петровичу. Що, коли я хочу поховати своє минуле, позбутися його? Я не дуже добре вас знаю, ми з вами зустрічалися всього раз – коли ви брали в мене інтерв’ю. У мене залишилося непогане враження, про вас добре відгукуються журналісти. Тому й прошу вас тільки про одну річ: усе, що вам уже відоме, і все, що ви почуєте від мене зараз, не підлягає публікації, поки жива моя мати. Будьте певні, чекати недовго… Ну що, влаштовує вас така угода?

– Безумовно, Сергію.

– Тоді відповідайте: навіщо вам це?

Відповів я не відразу. Ґленн Бейлі наполягав на повній конфіденційності моєї місії. У разі порушення угоди я міг назавжди втратити можливість побувати в Англії. Але, взагалі кажучи, найближчим часом я туди й не збирався… З іншого боку, я міг з ходу вигадати кілька відносно правдоподібних версій. Але брехати зовсім не хотілося. Не такою людиною був Сергій Гайдук, щоб вішати йому локшину на вуха. Тому я просто сказав:

– Мене найняли.

– Хто?

– Скаути «Манчестер Юнайтед». У клубі цікавляться вами, хочуть бачити в основному складі. Але для цього, вважають вони, їм слід знати про вас абсолютно все.

Я очікував хоч мінімального вияву почуттів: легкого подиву, жвавого блиску в очах, прихованої усмішки. Це ж клуб, про який він марив ще в ранній юності! Нічого подібного. Сергієве обличчя залишалося цілком непроникним.

– Що ж, будемо сподіватися, що це правда. Тепер ставте питання.

Знову зависло тяжке мовчання. Я вагався, не знаючи, з чого почати. Не був готовий до цієї зустрічі й до щирої розмови, а питань у мене було більш ніж досить. Я одним ковтком покінчив з віскі й промовив:

– Хлопчик… З Іриною Андріївною був… Він ваш?

Тепер паузу тримав Гайдук. Шукав точну відповідь, боровся з роздратуванням через мою нетактовність або просто вагався, вже знаючи причину мого інтересу до його приватного життя.

– Мій.

Я усвідомлював, що грубо порушую його особистий простір. І що наступне питання ще гірше. Але все-таки поставив його:

– Хто його мати?

Знову цілковита відсутність емоцій. Сергій допив охололий чай і ще раз наповнив чашку. Схрестив руки на грудях, наче намагався відсторонитися від мене. Глибоко зітхнув.