Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 26

“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.

Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:

“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.

Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!

Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:

“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”

Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.

…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.

Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…

Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:

— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.

— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?

— Мені не хочеться в цей смутний час…

— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?

— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.

Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.

— Ти стала пацифісткою, Стефо.

— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…

— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?

— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!

— На що? — нахмурився Орест.

— Я сказала: на все! Навіть на злочин!

Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:

— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.

— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.

— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.

Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.