Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 21

Десь виразно звучали кваплива хода багатьох людей, нерозбірливі голоси…

Похоронний зал яскраво освітився. У підземелля вдерлись козаки із смолоскипами і ліхтарями. Загоном командував підпоручик. Швидко обійшовши зал, офіцер, повагавшись, опустив руку на мармурову гробницю, яку Гродський велів Романові охороняти навіть ціною вічного прокляття…

Козаки відставили карабіни до стіни, з гейканням відвалили бокову плиту склепу. В заглибленні матово блиснули металеві скрині.

Ховаючись за високою гробницею в ніші, з тривогою стежив за загоном Роман. У проймі залізних дверей злякано мерехтіли очі служки.

Передаючи по ланцюжку ящики, козаки складали їх посеред залу. Підпоручик нетерпляче квапив своїх людей, потім нахилився до одного з ящиків, зламав його, дістав грубі папки з витисненими на шкірі хрестами.

За високою гробницею Роман різко піднявся, зачепив свій ліхтар, який з брязкотом покотився по кам’яних плитах. Підпоручик здригнувся, випростався. Біля склепу козаки завмерли, насторожено вдивляючись у дальній куток похоронного залу.

Між похованцями стояв Роман. У чорній сутані на тлі запліснявілої стіни він був схожий на привид.

Підпоручик дерев’яною ходою наблизився до юнака, нервово запитав:

— Хто ви?

Замість відповіді Роман підняв над головою ручну бомбу.

— Стійте! Бо вб’ю і вас, і себе!

Служка панічно захряснув залізні двері. Роман машинально скосив очі на пронизливий скрегіт біля входу, і цієї миті підпоручик блискавично метнувся до хорунжого, стиснув його високо занесену руку. Козаки, що підбігли, вихопили бомбу, накинулись на юнака і, заважаючи один одному, спробували звалити його на підлогу. Смолоскипи і ліхтарі впали на людей, по стінах і гробницях заметались величезні тіні й відблиски… Роман шалено пручався, в якусь мить йому пощастило вивільнитись з чіпких рук, він відскочив до дверей, ковзнув у вузький отвір і, навалившись усім тілом на залізну оббивку, засунув широкий засув. Натикаючись на стіни, кинувся в пекельну пітьму.

Стефа на ходу скочила на воза. Возій стьобнув коня. Дорога рівно пролягала в почорнілому від дощу полі.

“…Львів добре пам’ятає, як влітку п’ятнадцятого року відходила армія Брусилова, — знову прозвучав голос Романа. — Наші проводирі, яких завше обурювала дружелюбність західняків до росіян, сатаніли: населення проводжало козаків так, ніби потерпали їхні брати… Де були наші серця, Стефо, коли ми брали участь у провокаціях у ті дні?”

…Козак Єгор мовчки гладив волосся Ксені, зібране в тугий жмут, ніжно доторкнувся до її щоки, де багровів шрам від шматочка скла з пляшки шампанського, розбитої на їхньому весіллі Стефою. Ксеня судорожно обхопила плечі чоловіка, припала до його грудей…

Мимо них проскакав козачий ескадрон, ближче до тротуару тяглися госпітальні фургони і обози.

З-за повороту з’явилася Стефа. Помітивши Ксеню і Єгора, перейшла вулицю і, ніби між іншим, зауважила молоденькому козакові, який за три кроки від молодих тримав за вуздечку коней — свого і Єгорового:

— Що… тікаєте? — І, немов тільки допіру побачивши свою кухарку і її чоловіка, удавано здивувалась: — І любасок своїх кидаєте? — Стефа не стримала злої радості. — От і воздамо по заслугах!