Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 16

Стефа розстебнула на братові сорочку і з жахом побачила грубий перев’яз, на якому широко проступила червона пляма.

Дівчина кинулась до буфета, хапливо висувала шухляди, розшукуючи бинти й медикаменти.

— Стефо… — нараз тихо промовив Роман. — Мені страшно…

Дівчина на мить завмерла — настільки сильним було відчуття безвиході, яке прозвучало у визнанні юнака.

— Чому… більшовицький агітатор має силу відвернути народ… від святої присяги? — неначе в гарячці, вигукнув Роман і затнувся, почувши голосний, протяжний стогін Ореста.

Стефа поклала братові на лоб вологу серветку, обережно розмотала брудний бинт.

— Ти просто розгубився! — несподівано злісно сказала вона Романові.

Заново перев’язавши Ореста, Стефа вела далі:

— Іди в собор святого Юра, Романе. Владика вдихне в тебе силу. Без нього ми немічні й сліпі…

Орест забурмотів щось незв’язне, в гарячковій непритомності скинувся, широко розкривши очі, які нічого не бачили. Дівчина м’яко вклала брата, змінила вологу серветку на його голові. Коли вона знову звернулась до Романа, її інтонації збентежили до краю.

— А потім іди до Беркута. Його люди — справжні вояки, без вагань і сантиментів!

Сказала, ніби дала ляпаса.

Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:

— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.

— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.

— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.

Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:

— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.

його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.

— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.

— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!

— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.

Олекса кинув ескізи на стіл.

— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.

— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.

— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?

— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.

Від дверей долинув кволий голос:

— Побійтесь бога…

На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.