Читать «Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю» онлайн - страница 69

Тож вип’ємо чашку чаю.

Як і Какудзо Окакура, автор книги про чай, котрий сумує з приводу нашестя монгольських племен у ХІІІ столітті не тому, що вони принесли смерть і спустошення, а тому, що з-поміж досягнень Імперії Сун вони знищили найцінніше — мистецтво чайної церемонії. Я знаю, що чай — то не другорядний напій. Коли він став ритуальним, то почав робити серця здатними бачити велич у малих речах. Де знаходиться краса? У великих речах, які, як і все інше, приречені померти, чи у малих, які, ні на що не претендуючи, знають, як інкрустувати мить гемою безмежності?

Чайний ритуал — це точне поновлення тих самих жестів і тих самих смаків, коли отримуєш прості відчуття, автентичні й вишукані, коли кожному за малі гроші дається ліцензія стати аристократом смаку, бо чай є напоєм багатих так само як і бідних, а отже, чайний ритуал має незвичайну властивість пробивати в абсурдності нашого життя вікно світлої гармонії. Так, всесвіт приховує порожнечі, загублені душі оплакують красу, мізерність оточує нас. Тож вип’ємо чашку чаю. Зробилося тихо, надворі чутно свист вітру, осіннє листя шумить і облітає, кіт спить під гарячим світильником. І в кожнім ковтку сублімується час.

Мюріель Барбері. Елегантна їжачиха.

Флоренція. Місто Ренесансу

Нам слід наповнити душу святим прагненням, аби ми, не задовольняючись звичайним, пристрасно бажали вищого, а також щосили прагнули того, що належить усім людям, якщо на те їхня воля.

Піко делла Мірандола

^{Гроші торговців сукном і банкірів на службі краси та культури.}

Потрапити до галереї Уффіці — це важке випробування. П’яца делла Синьйорія, головна площа, звідки можна потрапити до галереї, заповнена какофонією різних мов і натовпом туристів, що штовхають одне одного. Хоча квиток заброньовано через інтернет кількома місяцями раніше, все ж доводиться стояти у черзі десь години дві під спекотним липневим сонцем, поряд із сотнями інших нетерплячих мандрівників. Наступного дня — ті ж самі «страсті Христові». Черга в Академію мистецтв продовжується на вулиці, незважаючи навіть на те, що кожному відвідувачу дозволено перебувати в академії лише чверть години. Тиснява, порпання з камерами і балаканина припиняються, коли перед очима постає мармурова скульптура — Давид Мікеланджело.

Від краси Флоренції перехоплює подих. На кожному розі треба зупинятися, щоб насолодитися нею. Чого вартий лише сіро-зелений мармур Дуомо, який нікому навіть і на думку не спало би заплямувати графіті. «Життя покинуло мене. Я йшов, проте боявся впасти». Так писав французький письменник Стендаль, який у 1817 р. у Флоренції пережив, за його словами, справжній екстаз, приголом­шений величною красою міста. Досвідчений мандрівник Стендаль ніколи не відчував нічого схожого. Італійський психіатр Граціелла Магеріні навіть назвала недугу, що вражає туристів у Флоренції, синдромом Стендаля, La Sindrome di Stendhal.