Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 49
Зінаїда Валентинівна Луценко
Уже всі сидять на лежанці, викупані й причесані, у нових сорочках. Ікони прибрано у рушники. Перша зірка зійшла. На столі розстелена скатерка, горить свічка і кутя парує. Одна Мирося коло столу, нишком тягнеться ложкою до миски.
– Ні! – зупиню її строго, – ще не час! Чекай!
А сама поважно перекутую на голову нову квітчасту хустку. Потім уже всі разом підходимо до столу і стаємо біля нього на колінах, кружком, обличчям повернуті на ікони. А ікон у мене була повна хата! Я молюся вголос, а мої діти посхиляють голови і мовчки слухають. Аж після слів: «Слава Отцю і Сину і Святому Духові – амінь!» – встають, всідаються на лавку і беруться за ложки.
– Ховай свою ложку під подушку, – шепче по вечері до Марусі Ганя. – І присниться твій жених.
– А ти?
– А мені не треба…
Наступного дня Мирося тільки встане – і вже летить із ложкою до макітри!
– Увечері наша кутя дуже добра, а рано – ще краща! – кричить Мирося на всю хату. Вона знає, що величезний баняк ще повен пшеничної каші з маком!
Але за три дні – куті немає! З’їдаємо всю…
Від свята в хаті залишаються хіба тільки вишиті рушники по образах. То вже моя Маруся вишивала: ще з літа вона відбирала полотно, просила, щоб я купила ниток. А тоді сидить і малює візерунки – спочатку виводить паличкою на землі, а потім переносить на газету, а далі дивиться і виводить ниткою по полотні. Як найбільша робота скінчиться або підуть дощі – Маруся зразу ж і сідає за вишивання й мереження.
– І де ти такі гарні узори взяла? – дивуються їй дівчата. – У кого змалювала?
– Та! Де там змалювала! – пояснює Маруся. – Придумала сама.
– Не може такого бути?! А можна, я змалюю собі?
– А чого ж не можна? Бери й малюй, – моя Маруся щедра.
У кожної моєї дитини, і у мене теж, був ще й день народження. Але ніхто про нього ніколи й не згадає. Хіба, як найде якась чудна година, пам’ять моя проясниться, то я тоді і скажу:
– Це ж яке, діти, сьогодні число? Друге листопада? Сьогодні Ганя народилась! От і все…
А зате ж як приходило літо і мали бути Зелені Святки!
Тоді всі люди із нашого села ішли до лугу по лепеху – це тепер на нього кажуть татарське зілля. В руки брали найкращого вишитого рушника, та й рушали. А там наріжуть по оберемкові зеленого бадилля, зав’язують рушником, та й несуть кожне собі додому, а дорогою ще й співають.
– Оце ж ми, діти, із вашим татом на саму Трійцю й здибались, – розказую я кожного разу, як йдемо дорогою повз Лису гору. – Оце ж ось тут…
Зазвичай, у хаті підміталось раз на тиждень, у суботу. Після того по долівці розстеляли суху соломку й осоку. І тільки на Зелені Святки – на Трійцю – я ще й розводила у черепочку руду глинку і змащувала нею всю долівку. А тоді розстеляла поверху зелене зілля! А ще піду й наламаю гілок із клена, вкошу полину, зірву рум’янку – та й
