Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 33

У мене ж на те ніколи не було часу, та й для фіранок полотна за що було купити? Із грубого таке не вийшло б, а так хотілося, аби і в моїй хаті було гарно! Тому я, хоч і не вміла читати, але коли ходила на базар, дорогою назад завертала до пошти, та й купляла там газету. А вже вдома моя Маруся вирізала по газеті гарних візерунків – наріже ромбиків, зірочок, крапочок й кружечків – та й начепить на піввікна. А ще – поначіплює Маруся ту красу попід образами, і на поличках у посуднику намостить.

– Мамо, а купіть ще трохи стружки кольорової? – часом просить у мене. – Хочу наробити гарних квіток.

– Добре.

І я приношу їй із Ц. у торбинці білу, зелену, червону стружку, що аж очі вибирає. А тоді Маруся сяде біля вікна, у неділю, та й вигадує, мудрує над тим папером – щось ріже, в’яже, крутить… І такі у неї гарні ті букетики виходять! На Різдво як поначіплюю Марусиних квіток до образів; маю час, то сідаю напроти та й милуюсь.

– От уже в нас у хаті від кольорів як рясно! – каже Ганя. – До кого не зайдеш, то такого, як у нас, немає!

Бо ніхто таких букетів, як моя Маруся, в селі не вмів робити. Маруся зразу на роботу до колгоспу не ходила, сяке-таке допомагала мені у хаті. Бо на городі, на сонці їй довго не можна було бути: у Марусі хворі руки – шкіра на вітрі тріскала.

– Ще як батько ваш був живий, – сиджу, бувало, і розказую своїм дітям, – то він був такий: оце коли прийшов додому – чи це день був, чи ніч, а йому й байдуже. Мені ж хоч розірвись – давай йому негайно їсти, та ще й виймай із печі, та добре тепле! І треба було, щоб усі із ним сідали, що будити малих дітей – йому не шкода. Я раз поночі насипала борщу, а він до того ще кипів, був гарячий, а Маруся була маленька, сиділа в мене на руках, та й вмочила спросоння аж дві руки у той окріп, та як наробить крику! Я тоді від переляку не знала, що робити, та й посипала ошпарені руки мукою. А воно взялося коржем, зробилося на шкірі тісто. Рана потім запалилась, руки загнились. Дуже довго гоїлися вавки, дуже шкода мені тебе, Марусю…

– Та нічого, мамо, – а руки перетяті шрамами аж до ліктів. – Усе вже давно й загоїлось! Мені вже не болить.

Це, може, й гріх був, та я часто думала, що воно трохи й як на добре вийшло, бо не зазнала Маруся, так як Ганя, від молодесеньких років своїх важкої праці, а зате ж навчилася гарно пекти й варити, шити й вишивати, та ще й дуже любила, аби у нас у хаті обов’язково був порядок.

Але де його вглядіти, коли у одній кімнаті увесь час товклася купа дітей, а на підлозі була голісінька земля, прикрита хіба прілим сіном.

– Ти, Марусю, не сварися так… – просила я дочку, коли та, аж розчервоніється, аж навісніє, так гонить менших дітей із хати.

– Я тільки-тільки все прибрала, вимела, провітрила, он як було чисто! А вони?! – аж сльози від досади виступають.

– Ти у нас якась як не тутешня, – оглядала прибрану, із чорною, аж до блиску вичесаною косою Марусю Ганя.

– Це у мене такий колись був брат, він давно вже виїхав, кудись аж до Америки, – кажу і зітхаю. – Теж культурний був. Але ти, Марусю, вже не виїдеш нікуди звідси, бо ти дівка, та й – час уже не той, тебе й не пустять.