Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 86

— Усім мої вітання. Як супчик?

— Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, — буркнув Вільшина.

— О, наша чаклунка від комфорту, — впізнав мене опецькуватий старигань.

— Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, — спростував Рисек. — І все це через вас, пане Антонію.

— Я нічого не казав, — боронився Вільшина. — Я навіть був увічливіший, ніж завжди.

— Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».

— Краще в «мафію», — зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. — Тільки хто буде Богом?

— Може, я? — запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.

— Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, — запропонував Рисек.

— А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, — понуро заявив Вільшина.

— Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, — потішила його я.

— І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?

Двадцять четверте

Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.

— Я нічого вам не скажу, бо ви все одно не зрозумієте.

— Ти закохався? — терпляче чіплялася до нього Юлька.

— Ще ні, але все до того йде. Приміром, останнього разу ми розмовляли про мистецтво. І раптом вона говорить, що хоче зняти фільм про людей, котрі посідають друге місце. Спортсменів, учасників різних конкурсів і кастингів. І знаєте що? Коли я навчався в ліцеї, то мав таку саму ідею. Зафільмувати розчаровані обличчя отих других.

— Цікаво.

— Ну. Здається, я зустрів споріднену душу.

— А як виглядає тіло цієї душі? — поцікавився Мацек. Як і завжди, конкретний.

— Не знаю, бо я її не бачив.

— А який у неї голос? — запитала я.

— Не знаю.

— То як же ви спілкуєтеся? — здивувався Мацек.

— Через Інтернет.

— Що? Це ніякі не стосунки, докторе, а тільки якісь віртуальні бавлянки. Вже ліпше побавитися з Ларою Крофт.

— Вона не в моєму смаку.

— А мені колись подобалася. Природа вирізьбила її як слід.

— Хіба дизайнери, — кинула Юлька.

— Тепер уже не важливо, хто саме, бо я маю свою мадам. І хоч би три таких Лари стояли на паркінгу, моя так чи йнак виграє конкурс. Це і є кохання, правда?

Двадцять п’яте

Малина пішла, й надалі пригнічена відсутністю відомостей від чаювальника. А ми з Мацеком чистимо картоплю на ранню вечерю. Тобто намагаємося. Бо я, як відомо, це три лівих руки, а Мацек ледве влучає ножем у картоплину.

— А чого це ти такий смурний? І руки трясуться, як у Томчакової. Знову ковтаєш цленбутерол?

— Та ви що, докторе! Ніяких болгарських свинств! Ніколи більше!

— Точно?

— Точно, — підтвердила Юлька. — Пам’ятаю, коли він його ковтав, то з нього струменіла вода, як перед пологами.

— То що ж тоді відбувається, Мацеку? Адже я бачу, що ти весь сіпаєшся.

— Ну бо тому, — похнюпився Мацек, — що мене кинула моя мадам. Учора ввечері. І я страждаю.

— Як це кинула? Знову?

— Цього разу по-справжньому.

— Ну так. Я ще не бачив тривалішої від вас пари. Палке поєднання суцільних протилежностей.