Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 83

— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?

— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.

— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?

Двадцяте

— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.

— А саме?

— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.

— А вона?

— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?

— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.

— То що мені робити?

— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?

— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.

— Тоді чому ви з нею?

— А чому ви зі своїм чаювальником?

Ну власне, чому? І чи справді я з ним?

— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.

— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.

— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.

— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.

— Підліткові мрії, еге ж?

Він кивнув, а я вела далі:

— Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.

— А коли ми врешті її знаходимо, то спочатку стрибаємо від радощів, а через хвилину думаємо: «Нехай тимчасово буде це, а потім я пошукаю чогось кращого», — закінчив Маріуш. — Саме так було і з Мартинкою. А як було у вас?

— У мене? Зараз, зараз…

Не так легко заскочити в машину часу і пригадати, як воно було шість або сім років тому.

Шість або сім років тому

Ми записалися на ті ж самі курси з «Основ комунікації у стосунках». Я була тоді сама і сподівалася, що завдяки тим курсам забезпечу своє майбутнє. Уникатиму старих помилок. Начеб це можливо. На практичних заняттях запросили охочих продемонструвати, як виграти бійку за пульт від телевізора. Я терпіти не можу подібних тренінгів, тож нахилилася, вдаючи, що шукаю на підлозі олівець. На жаль, я не знала, що викладачка реагує на порух, наче динозавр.