Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 50
Ізабелла Сова
— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.
Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.
— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.
Двадцять п’ятий
Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.
— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.
— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.
— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.
— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.
Вона скинула на мене недовірливим поглядом.
— І що, я маю зоставити вас наодинці?
— Так буде найкраще.
Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.
— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?
— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.
Вона зачинила двері.
— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?
— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.
— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.
— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…
— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.
— Кому?
— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.
— Лимонний?
— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.
— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.
— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.
— Я теж їх оминала б.
— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.
— І тому вона вас сюди привела?
— Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.
— Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?
— Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.
— Тобто як?
— Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.
— І ви здатні це витримати?