Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 20

— Тільки не зголюй волосся разом зі шкірою. Бо в неї зостанеться лисина.

— Мацеку, перестань її лякати. Краще сховай ту пилу і вискочи в коридор, подивися, скільки в нас іще пацієнтів.

— У цій дірі і о цій порі року? Усі виїхали на відпочинок. Може, тепер тонуть у морі або ламають ноги в горах… — розмріявся Мацек. — А в нас нудота.

— Мабуть-таки, не всі виїхали, — озвалась я, чекаючи, поки Юлька намастить мені голову знеболюючим. — Басейн репав по швах. О Боже, як мені затерпла шкіра.

— Ну то колемо, — заявив Болек. — Лідокаїн діє, але все одно буде трохи щипати. Бо на голові нап’ята шкіра, важко кудись уколоти.

— А пам’ятаєте, як доктор Акула намагався знеболити голову пані Галузковій? — озвався Мацек, повернувшись з обходу коридором. — Натиснув на поршень з усієї сили, так що шприц вискочив, а голка зосталась у шкірі…

— … а лідокаїн порснув йому просто в щоку, — додала Юлька. — І він ходив затверділий, як…

— Юлько! Тільки без масних подробиць! — обірвав її Болек.

— Таж я нічого й не кажу. Я тільки розповідала про Акулу.

Зосереджена на оповідці про Акулу, я ледь відчула укол. Ну, хіба мені ще дужче затерпла голова. Десять хвилин опісля Болек узявся до операції. А я? Терпляче чекала, радіючи, що не сиджу.

— Ти там іще жива? — пересвідчився Болек. Я підтвердила невиразним буркотінням. — Зараз закінчимо. Я вже добувся до волокнистого тіла й відтяв усе під корінь, аби це пакудство не відросло. Ще зо три шви… ну, може, чотири, бо кривавить, як холера. О, дідько, луснула судина! Мацеку, подай мені зажим.

— Але й бухає, докторе.

Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.

— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!

— Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! — Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. — Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!

— Докторе, швидко до інтенсивної терапії! — гукнув Мацек, не приховуючи жаху. — Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!

Я не витримала й сіла.

— Де моя торбинка? — запитала тремтячим голосом.

— Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи — і я не встиг би накласти останній шов.

— То реанімації не буде, докторе? — Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. — Повірила!

— Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.

Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…

Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.