Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 15

Ізабелла Сова

Якогось дня вона і справді зникла. Разом із валізкою, родинним альбомом і всіма заощадженнями на нову машину.

— Шкода, що ти не подзвонила раніше, — зітхнув тато. — Я міг би це якось перетравити, обдумати… Ні, не те, щоб я не хотів тебе бачити, Ягідко, але…

— Тату, ми мусимо погодитися з тим, що не завжди можна запланувати життя на десять років уперед.

— На жаль. Вічні зміни, зміни, зміни.

П’ятий

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

— Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

— Це зайве, але дякую за турботу.

— Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

— Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, — тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. — Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

— А ти маєш сім годин?

— Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

— А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», — випалила я, дедалі більше злостячись. — І мені прикро з кількох інших причин.

— Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

— Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

— Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

— Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

— І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

— Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

— Я тільки хотів, — завершив він, — побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Пополудня

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.