Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 3
Олесь Васильович Донченко
Олексій Полторацький назвав книжку Донченка спробою відродити давній жанр психологічного роману. Позаяк відродити жанр одночасно спробували ще десяток письменників, то психологічний (він і любовний) роман запанував в українській літературі на найближчі три роки. Ні, облюбованої конспірологами підступної антирадянської змови тут не було — це була саме та тенденція і той тонкий невидимий зв’язок між читацьким попитом і письменницькою пропозицією, який породив масову літературу, дуже різну стилістично.
Коли вийшла «Беладонна» Василя Минка, її вже порівнювали з «Золотим павучком» — і недаремно. У героях роману не просто вгадувалися живі люди, у них навіть були прототипи. Автор-плужанин перед тим відбув армію, служив на аеродромі десь у Росії. І от у чергових роздумах згадався йому голова «Плугу» Сергій Пилипенко, який радив писати про авіацію — мовляв, чудова тематика. «Але про що? Усе героїчне я вже видавив із себе. Хіба про механіка Ігоря Дреуса, про його любовні пригоди? Ігорів роман із дружиною льотчика наробив галасу в авіазагоні, де я служив. Крім того, знаючи, що я пописую, Ігор подарував мені щоденник повії, з якою він також знався. Чим не матеріал?
Дві красуні легкої поведінки, одна біситься з жиру, неробства, а друга… Довго думав над назвою, щоб одним-двома словами висловити задум майбутньої повісті. Іду в бібліотеку, закопуюсь в енциклопедію.
“Беладонна — вродлива жінка”. І нижче інше значення цього слова, як отруйної квітки. “Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні, задурливо пахнуть”.
— Є! Саме те, що треба».
«Беладонна» — одинокий роман із шести творів у цій книжці, про який автор написав у спогадах. Щасливець Минко дожив до похилих літ, але з першою прозовою книжкою йому не повелося.
«“Беладонна” вийшла у світ десь у листопаді 1928 року, хоч датована була наступним роком. Одержав я авторські 25 примірників і, доки доніс додому, більшу частину роздав друзям та знайомим.
Усі поздоровляли, зважували книжку на руці: о, солідно вийшов, це тобі не метелик! Усі хвалили обкладинку: а-ля модерн! Хто був її автором, забулося, прізвищ художників, як і редакторів, тоді не зазначали.
Розглядаю тепер обкладинку й захоплююсь талановитою роботою того графіка. Він абсолютно точно розкрив усю суть моєї “Беладонни”, причому, як на той час, справді по-новаторському. На стилізованій садовій лавочці сидить красуня, перекинувши ногу через ногу й тримаючи в лівій руці папіроску: від тієї папіроски йде димок, утворюючи на зеленому тлі обкладинки кілечка, що скидалися на яблучка, якими Змій спокушав Єву.
Назву книжки художник виніс угору, а прізвище автора — вниз, майже на рівень очей тієї красуні. Складається враження, що вона дивиться на літери, з яких складено моє прізвище, і ось-ось жалісливо скаже:
— Ех, любий В. Минко, написав ти про мене на свою голову…