Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 2
Олесь Васильович Донченко
Радянські критики 1920-х не помітили, як у них на очах народилася масова література: не лише як явище тиражу («метелики» для народу знали і не такі наклади), а і як жанр. У другій половині двадцятих з’явилися перші пригодницькі і науково-фантастичні романи, детективи і мелодрами, що їх ми назвали любовними романами.
Жанр любовного роману диктує свої вимоги: по-перше, це має бути романтична історія стосунків, по-друге, неодмінно зі щасливим кінцем. Джейн Остін ридала б, читаючи «Беладонну» чи «Донну Анну» з їхніми драматичними поворотами і дивними фіналами без «гепі ендів». Та цим і цікавий любовний роман 20-х років: не повторенням жанрових трафаретів, до яких уже звик і на які чекає нинішній читач, а оригінальними й несподіваними винаходами, поєднанням мелодраматичних шаблонів із духом доби нової економічної політики та… еротикою. Тобто нам це сьогодні здається невинними натяками на секс, а для критиків дев’яносто років тому це була кричуща порнографія.
«Золотий павучок» особливо дратував правовірних читачів, адже герої його — комсомольці, будівники нового життя. «Літературна газета» назвала роман «занепадницько-міщанським», а «Комсомолець України» додав: «ще й порнографічний»!
Дивовижно розійшлися в оцінках рецензенти, «однопартійці» автора по літературній організації «Молодняк». У Києві лютував Леонід Смілянський: «Донченко не зрозумів, що питома вага фізіологічного моменту в житті комсомолу і комсомольців далеко не така значна, що, виявляючи її (що, безперечно, конче потрібно), не треба перебільшувати, що показувати тільки так комсомол означає об'єктивно відбивати занепадницько-міщанські погляди на радянську дійсність». А в Харкові хвалив Іван Багмут: «Є в “Золотому павучку” уміння створити відповідний настрій, уміння примусити читача жити життям героїв, відчувати найтонші нюанси їхніх переживань і, зрештою, розбудити в читача (принаймні молодого) інтерес до певних соціально-побутових питань і проблем».
Багмут уважав досягненням Донченка те, що в його героях кожен може впізнати своїх знайомих, а Смілянський, очевидно, цього боявся. Багмут був близько до істини: перебування Колі Шпака у війську, його оточення Донченко описав із власного досвіду недавньої армійської служби.
Якщо урівноважити рецензентські терези, то отримаємо добротну белетристику, історію, яка могла б виродитися у банальне протиставлення позитивного і негативного типів комсомольця з «правильною» ідеологічною розв'язкою. Натомість «хороший» Коля Шпак примудряється кохати дружину і кохатися з іншою дівчиною напередодні її шлюбу, а «поганий» Володя Базилевич ходить до повії не тільки по секс, хоча розв'язка все-таки «правильна».