Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 32

Кожної наступної ночі сон наче поглиблювався. Через три ночі Єгор і Бруно пройшли перевірку безпеки. Ще через ніч потрапили до термінала. За тиждень проминули дьюті-фрі магазини… вступили до зали очікування… стали в чергу перед ґейтом…

Тієї зими щоразу, коли лягав спати, Парамонов почувався мурахою, що, попри відчайдушний спротив, сповзає в піщану пастку мурашиного лева. Інертне розгортання сну тривало, і на початку лютого Єгор із голландцем дісталися літака, після чого надокучливе, але загалом стерпне сновидіння обернулося лютим кошмаром. Тепер, поринаючи в забуття, Парамонов долав увесь шлях від стійок реєстрації до «Боїнга», спостерігав за підготовкою до зльоту, рулінням, розгоном, набором висоти й до кінця сну залишався в літаку. Три години, хвилина за хвилиною, він проживав кожну деталь польоту. Чоловік заледве не божеволів, розуміючи, що кожна мить наближає його до загибелі. Не осягаючи ілюзорності марення, Парамонов-уві-сні влаштовував бійки з пасажирами, імітував серцевий напад, рвався до кабіни пілотів, а в одному зі снів навіть удавав терориста-смертника з дистанційно керованим вибуховим пристроєм. Що завгодно, аби посадити клятий літак!

За мить до катастрофи лещата жахіття розтискалися, і Єгор, хапаючи повітря, неначе пірнальник, який на останньому подиху спливає з глибини, прокидався. Простирадло під ним було сірим від холодного поту, а він сам немов щойно витягнутим із калюжі.

Єгор влив до рота чергову порцію віскі й покрутив у руці склянку. Він міркував про те, що добре пам’ятає, як розвивався кошмар, але чомусь не віднайде у спогадах ту мить, коли вперше відчув нервозність у салоні авіалайнера. У липні 2015-го він літав на відпочинок до Туреччини й у повітрі над Чорним морем спробував уявити, що відбувалося в салоні рейсу MH 17 під час катастрофи. Після детонації ракети лайнер прошили тисячі дрібних осколків. Чи загинула Зоя від влучання одного з них? Якщо ні, то чи встигла що-небудь подумати до того, як знепритомніла від розгерметизації? І якщо таки встигла, то якою була її остання думка?.. Мабуть, тоді все й почалося. Парамонов зійшов із трапа в аеропорту Анталії, не підозрюючи, що страх — безжальний, первісний страх — холодною змією згорнувся у шлунку.

Невдовзі, заходячи до літака як пасажир, пілот уже ні про що інше не міг думати. А як їй було? Що вона відчувала? Як довго була живою після влучання? А раптом Зоя опритомніла, коли авіалайнер знизився (хоча вживати слово «знизився» стосовно останніх хвилин малайзійського «Боїнга» здавалося блюзнірством) до висоти, де можна було дихати? Що в такому разі вона думала — якщо, певна річ, зберігала здатність мислити, — протягом хвилини, доки пошматований сталевими картечинами двохсоттонний літак мчав до землі? Вечорами, залишаючись сам на сам зі своїми демонами у трикімнатній квартирі неподалік метро «Кожу´ховская», Парамонов намагався впорядкувати те, що творилося в його голові, й зрештою зрозумів, що основною причиною неспроможності сісти в пасажирське крісло тверезим стала безглуздість катастрофи, в якій загинула Зоя. Щоб вивалити сучасний літак із небес, потрібна відмова водночас кількох надважливих систем. Або груба помилка пілотів. Або жахливі погодні умови. Навіть якщо ці три фактори поєднуються, здебільшого лайнер усе ще можна врятувати. Тож Парамонов здогадувався, що найдужче дошкуляють не нічні кошмари. Найдужче дошкуляло усвідомлення, що 14 липня над Донбасом стояла чудова погода, «Боїнг», на якому летіла Зоя, був справним, а в кабіні сиділи досвідчені пілоти…