Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 243

Гра була довгою, нудною і невидовищною. Що ще гірше — вона була небезпечною. У місці найбільшого скупчення гравці зіштовхувалися із неймовірною силою. Вони мали на головах схожі на танкістські шапочки шкіряні шоломи, які сяк-так захищали від ударів, що могли проломити череп, однак аж ніяк не убезпечували від струсу мозку. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть гра була не просто травматичною, а смертельно небезпечною. 1905-й став найкривавішим роком в історії футболу: у «Чикаго Триб’юн» порахували, що того року вісімнадцятеро молодих гравців загинуло від зіткнень і ще сто п’ятдесят дев’ять отримало травми голови. На той час у футбол грали студенти престижних університетів, тобто серед загиблих були переважно юнаки із заможних родин, майбутня еліта. Країною прокотилася хвиля протестів із вимогою заборонити гру, і зрештою у справу втрутився 26-й президент США Теодор Рузвельт, наказавши будь-що зробити футбол безпечнішим. На початку 1906-го Комітет із питань правил погодив першу та найважливішу зміну в правилах, після якої гра змінилася назавжди: гравцям команди нападу дозволили пасувати м’яч уперед. Відтепер під час розіграшу команда нападу могла обирати, чи прориватися по землі (виносний розіграш), чи посилати м’яч уперед повітрям (пасувати було дозволено лише раз за розіграш: гравець, який упіймав м’яча за лінією зіткнення, далі міг лише нести його в руках).

Що це дало? Якщо раніше два десятки дебелих чоловіків зіштовхувалися на крихітній ділянці в центрі поля, то тепер команда нападу могла розосередити своїх гравців уздовж лінії зіткнення, тим самим змушуючи команду захисту відтягувати своїх гравців до бровок, аби прикрити потенційних ресиверів, і в глиб поля для підстрахування. Це розвантажило лінію зіткнення, разюче зменшивши і кількість футболістів, і силу зіткнень у центрі поля (див. мал. 2).

Малюнок 2. Зміна шикування гравців після запровадження пасу вперед

І це був лише початок. Запровадження пасу вперед спричинило процес поступової спеціалізації футболістів. Один із гравців нападу під час розіграшу повинен був вирішувати — кидати м’яча ресиверу чи віддавати раннін-беку, щоби той проривався по землі. Він не мав бути дебелим, швидким чи витривалим, натомість мусив уміти читати захист, якнайшвидше вирішувати, як атакуватиме його команда, та гарно кидати м’яча. Так з’явився квотербек — лідер нападу.

Квотербеку потрібен час на ухвалення рішення. Частина гравців нападу, які раніше тупо кидалися на захист, почала формувати довкола нього захисний «конверт», бар’єр, що дає змогу квотербеку вичікувати, поки не звільниться з-під опіки якийсь із ресиверів, а тоді віддати йому пас. Так виокремилися лайнмени нападу — гравці, що захищають квотербека. Лайнмени майже не рухаються і не ловлять м’яча, їхнє завдання — зупинити захисників, що атакують квотербека, тобто що більшою є маса лайнмена, то краще для команди. На ці позиції почали брати порівняно неповоротких, але надзвичайно масивних атлетів. На сьогодні зріст лайнменів складає не менше як 193 см, а вага перевищує 140 кг. Збільшення габаритів лайнменів нападу потягло за собою відповідне збільшення габаритів лайнменів захисту, чиє завдання — прорватися крізь «конверт» і завалити квотербека до того, як він віддасть пас.