Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 230
Макс Кідрук
— Тоді сядь.
Ніякої реакції. Том підвищив голос:
— Сядь, я сказав!
Брендон, не відриваючи погляду від зашмуляних носаків своїх кедів, упав охляпом у крісло. Вицвіла синтетична тканина під його вагою жалібно рипнула. Том Бартон забрав банку зі столика, зробив ковток і проскрипів:
— Давно ти жереш ту херню?
Підліток звів голову, проте втупився кудись убік, на чагарі за заднім подвір’ям.
— Чого це тебе раптом почало цікавити?
— Відповідай на запитання!
Брендон не видав жодного слова. Том роздивлявся довжелезні синові руки — чудові як на корнера руки, — і раптом відчув нестримне бажання сказати про це хлопцеві, проте… не зміг. Не те щоби засоромився, радше не знав як. Натомість пробасив:
— Я ходив до тренера Ей-Джея.
— І що? — буркнув Бі-Ті.
— Він не дасть тобі рекомендації.
Хлопець пирхнув:
— Срав я з високої гори на його рекомендації.
Том спочатку відчув злість — і через те, що промовив його син, і через, як він промовив це, — та майже відразу по тому його затопила хвиля жалю. Він не хотів, аби Брендон став таким, як він. Чорт, та він сам не хотів бути собою.
— Ти ламаєш… ламаєш… — І знову сплеск роздратування, цього разу через неспроможність дібрати потрібне слово. Ламаєш життя? Надто пафосно… Спортивну кар’єру? А хіба можна ламати те, чого ще немає?.. Псуєш здоров’я? Дуже переконливо для шістнадцятирічного підлітка… Чоловік зрештою злісно випалив: — Блядь, ніхто не дасть спортивну стипендію чортовому нарику!
— Я не нарик! — огризнувся Бартон. А потім уже тихіше: — І до сраки мені та стипендія.
Брови Тома злетіли на цілий дюйм.
— А як же коледж?!
— Я не піду до коледжу.
— Як це, блядь, ти не підеш?!
— А на хріна туди йти?
Томас стукнув банкою об бильце шезлонга так, що вихлюпнулося пиво.
— Для того щоб не порпатися в лайні решту життя! Для того щоб не гарувати, наче раб, на бурових вишках!
— Але ж ти гаруєш, і нічого!
— Не смій так говорити! І… і… стеж за мовою!
Брендон вишкірився:
— Та пішов ти!
Хвиля жару вдарила в обличчя, і Том зім’яв у жмені майже повну банку «Урожаю», не помічаючи, як пиво виливається на долоню та біжить на дерев’яну підлогу тераси. Він був за крок від того, щоб ударити сина, підхопитися й зацідити кулаком просто в нахабний писок, але пригадав слова Джеймса О’Шонессі…
(криком ви на нього не вплинете)
…і раптом поник. Злість швидко вичахала, натомість груди німіли від задушливого відчуття безпорадності.
— Бі-Ті, ти ж колись так мріяв, що потрапиш до НФЛ… — Том без особливого успіху намагався налаштувати голос на потрібний лад.
Брендон закотив очі.
— НФЛ? Я колись мріяв про НФЛ?! — Хлопець розлютився. — Ти хоч уявляєш, чого вартує туди потрапити?! Блін, ти зараз думаєш, типу, нагадаєш мені про НФЛ, говоритимеш, як круто, коли тебе в неділю показують по телевізору, коли ти в двадцять два чи двадцять три заробляєш мільйони, і я тобі подякую та побіжу підстрибом до тренажерки? Ти думаєш, я ідіот?! Мені вже шістнадцять, а не шість!
Батько спробував заперечити:
— Я ніколи не думав, що ти…
Брендон не слухав.
— Ти кажеш: стипендія. — Хлопчак похлинувся слиною і наступні слова буквально проверещав: — Бляха! Я другий корнер у Віксбурзькій середній школі, яка за сезон виграла три матчі! Кому я, на хрін, потрібен?!