Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 226

15 березня 2010-го Віксбург, штат Міссісіпі Драммонд-стрит, 3701, Віксбурзька середня школа

Стіни коридору, що вів до кабінету директора, були до стелі помальовані на зелене, і Том Бартон ніяк не міг позбутися відчуття, начеб ядуча зелень із кожним кроком вливається крізь ніздрі та рот йому до легень. Він зиркнув на годинник, кілька секунд вивчав табличку з написом «PRINCIPAL», а коли у відповідь на слабкий стук у двері зсередини долинуло байдуже «заходьте», мимоволі згорбився і з виразним небажанням на обличчі ступив до кабінету.

— Доброго дня, сер.

Директор Віксбурзької середньої школи виявився років на десять молодшим за Тома присадкуватим блондином із подвійним підборіддям, обведеними сіруватими тінями жовтими очима та нездоровим рум’янцем на ретельно виголених повних щоках. Його дебелий торс мав абсолютно недоречний за заваленим паперами столом вигляд. На краю стола тихо гудів древній ламповий монітор. Підвіконня ліворуч було закидане стосами книг і швидкозшивачів майже до половини вікна, через що в кабінеті панував незатишний півморок. Повітря було сухим і затхлим.

— Пане Бартон? — голос нагадував скрегіт заіржавілого ланцюга.

— Так, сер.

Директор начепив на носа окуляри з тонкою напівобідковою оправою та прискіпливо обдивився Тома.

— Моє ім’я Джеймс О’Шонессі, я директор цієї школи.

— Так, сер, я бачу. — Том розчепив долоні та показав пальцем на майже поховану під якимись квитанціями табличку на столі. — Тут написано.

Директор сухо всміхнувся.

— Добре, що бачите, бо я от бачу вас уперше. — О’Шонессі повів рукою на стілець навпроти. — Сідайте, пане Бартон. Гадаю, ви знаєте, чому ви тут.

— Так, сер, знаю.

— Вашого сина вчора затримала поліція під… ем… під дією психотропних речовин.

Том зітхнув радше з ввічливості. Тієї миті якогось особливого жалю чи розпачу він не відчував. Після безсонної ночі всі почуття немовби притупилися.

— Він був трохи обкурений, визнаю.

Брови директора смикнулися.

— Ви бачили вашого сина вчора?

— Ні, сер. — Том винувато опустив погляд. — Я не був у місті. Брендона забирала моя сестра. — Злякавшись, що попередня фраза може видатися недбалою, він заторохтів: — Ви не подумайте, я працюю на вишках у затоці, у мене якраз почалася двотижнева зміна, я вчора вирушив до Нового Орлеана, звідки нас забирають вертольотом, але щойно дізнався про те, що…

О’Шонессі нетерпляче змахнув у повітрі товстими пальцями, показуючи, що йому нецікаво.

— За словами Уолтера Армстронга Брендон не стояв на ногах. Поки його везли, він обісцявся і заблював патрульну машину. Пізніше, вже в офісі, він вирубився, і його пульс заледве промацувався, офіцерам навіть довелося викликати швидку. — Джеймс О’Шонессі зняв окуляри, протер пальцями кутики очей, помовчав. — Не хочу з вами сперечатися, але мені здається, що в цій ситуації вживати словосполучення «трохи обкурений» для опису стану вашого сина не надто доречно.

Том Бартон почервонів.

— Хто такий Уолтер Армстронг? — тихо запитав він.

— Новий шеф поліції.

Ще одне важке зітхання.